Розділ 26. День після страшного

Ранок прокинувся м’яким світлом, яке пробивалося крізь фіранки в кімнаті Адель. Вона лежала під ковдрою, притискаючись до плеча Маркуса, який і досі тримав її за руку — ніби боявся, що вона знову залишиться одна. Вчорашнє випробування не минуло безслідно. Її руки ще тремтіли, як і серце, що раз по раз стискалося при думці про Ліона.

— Прокидайся, — прошепотів Маркус, легко торкаючись її щоки. — Я з тобою. Завжди.
— Я знаю, — тихо сказала вона і трохи посміхнулася. — Але все одно... страшно.

Вони не поспішаючи зібралися і разом спустилися на кухню. Там уже метушилися мама з бабусею. Мія щось тихо наспівувала, а Левко, сидячи на високому стільчику, намагався вмочити шматок хліба у варення, і при цьому забруднив половину стола.

— О, зірки нашого дому прокинулись! — вигукнула Мія, побачивши Адель і Маркуса. — І разом! Знову! Як романтично...

— Міє... — зітхнула Адель, але без злості. Її сестра мала хист розряджати навіть найнапруженіші моменти.
— Ну що? — Мія підморгнула. — У нашій родині вже всі знають, хто з ким тут спить…

— Мія! — бабуся гримнула смішливо, витираючи стіл, — ну хоч раз змовч!

Адель обійшла стіл і сіла поруч із Маркусом. Вона була бліда, погляд у неї трохи відсторонений, але поруч із ним вона все ж виглядала живішою.

— Як спалося? — запитала мама, уважно подивившись на доньку.
— Добре… бо він був поруч, — кивнула вона на Маркуса. — Без нього я, напевно, не заснула б.

Мама кивнула. Її очі стали м’якшими. Маркус тим часом допоміг Левку підсунути собі тарілку і посміхнувся.

— У тебе канікули з понеділка? — запитав дідусь, сідаючи з чашкою кави.
— Так… — Адель зітхнула. — І слава Богу. Школа — останнє, чого мені зараз хочеться.

— Ну, значить, буде час відпочити. Але з дому — нікуди без нас, ясно? — додала мама суворо.
— Мамо... — почала Адель.
— Ні, це не обговорюється. Я не можу більше лякатися, коли тебе знаходять непритомною.

У кімнаті запала тиша. Маркус взяв її руку під столом.

— Ти вдома. Ти в безпеці.
— Сподіваюся, — прошепотіла вона, опускаючи очі.

І лише Левко, голосно жуючи бутерброд, мовив:

— А можна мені ще варення?

І всі розсміялися. Хоч на мить.
Після сніданку кожен розійшовся по своїх справах. Бабуся з дідусем поїхали до магазину, мама поралася в коморі, а Мія з Левком вирушили прибирати ялинкові прикраси, що досі лежали в коробці біля телевізора. У домі нарешті запанувала тиша.

Адель і Маркус повернулися до її кімнати. Як тільки вона зачинила за собою двері, він відразу обійняв її ззаду, міцно, ніжно, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Хочу, щоб ти зараз подумала тільки про себе. І трохи про мене, — прошепотів він їй у шию.

— Я намагаюся, — відповіла вона, повертаючись до нього. — Але це важко. Після вчорашнього… я ще довго буду прокручувати все в голові.

— Я знаю. — Маркус торкнувся її щоки. — І я не буду тебе квапити. Просто... дозволь мені бути поруч.

Вона кивнула. Вони сіли на підлогу, як іноді робили раніше, притулившись спинами до ліжка. Її голова була в нього на плечі.

— Дякую, що врятував мене… — тихо мовила Адель. — Я не знаю, що було б, якби ти не…

— Тсс, — він торкнувся її губ пальцем. — Не треба навіть уявляти. Я завжди знатиму, коли щось не так. Ти — моя.

Вона посміхнулася і стисла його руку.

— Я не хочу бути жертвою. Не хочу, щоб мене боялись жаліти. Я хочу бути сильною.

— Ти вже сильна. Ти просто ще не встигла це зрозуміти.

— Знаєш, я іноді думаю… — Адель подивилася в вікно. — Все, що зі мною сталося, — це якась історія. Ніби хтось сидить і пише моє життя. Зі злетами, зламаними моментами, жахом і коханням.

— І хто ж автор? — посміхнувся Маркус.

— Може, я сама. А може, ще хтось... Але я хочу написати кінець цієї історії по-своєму.

Він взяв її за обидві руки.

— І я тобі в цьому допоможу. Якщо дозволиш.

— Я вже дозволила… — прошепотіла вона й поцілувала його.

На мить усе стало тихо. Ніби світ за дверима перестав існувати.

Після обіймів і розмови з Маркусом Адель вирішила трохи побути сама. Вона провела його донизу, провела очима, як він пішов допомогти дідусю з машиною, і піднялась до себе в кімнату. Лежачи на ліжку, вона гортала телефон, аж раптом на екрані зʼявилося: «Вхідний дзвінок від Марі».

Адель швидко натиснула "прийняти".

— Привіт! — вигукнула Марі, ледве зʼявившись у відео. — Як ти? Боже, ти така бліда!

— Привіт... та нормально. Просто втома. Багато всього…

— Я ж бачу. Що там сталося? Ти ж мовчала останні дні. Мія щось розповіла, але мало. — Марі примружила очі. — І вона, між іншим, сказала, що в тебе зʼявився "фанат, який не дає спокою".

Адель зітхнула, сіла рівніше, камера трохи хитнулася.

— Це… складно. Памʼятаєш, я тобі колись натякала про того хлопця на вечірці? Я тоді майже не змогла нічого сказати...

— Що, він зʼявився? — очі Марі округлилися.

— Так. І живе поряд. Його звати Ліон. У нас в школі. І... — вона замовкла, ніби слова застрягли в горлі.

— Адель... — Марі серйозно подивилась у камеру. — Він щось зробив?

— Він приходив… у мою кімнату. І в лікарню. І… говорить дивні речі. Я боюсь. Але водночас відчуваю, ніби в цьому щось більше. Немов він… частина тієї історії з листами.

— Листи?! — Марі аж нахилилась до екрана. — Ти ще їх отримуєш?

— Так. Іноді. Але зараз — тиша. І саме це лякає найбільше.

Марі взяла паузу. Потім тихо сказала:

— Послухай, ти мусиш бути обережна. І розповісти все батькам. Маркусу теж. Не грай у цю гру сама. Обіцяєш?

— Обіцяю... — ледь чутно.

— А ще... — Марі трохи усміхнулась. — Я хочу побачити того твого героя. Покажи мені колись Маркуса вживу, а не на фотках. Бо виглядає як модель із фільму.

— Він поруч. Я покажу. Але не зараз. Просто… — Адель подивилася у вікно. — Хочу хоча б день без страху.

— І ти його отримаєш. — Марі впевнено кивнула. — Але тільки якщо не мовчатимеш.