Розділ 25. Що коїться у них в голові

У кухні пахло тостами й кавою. Бабуся готувала щось із сиром, Мія розкладала чашки, а Левко, як завжди, плів щось веселе про свої сни. Адель сиділа біля вікна, загортаючи ложку в гаряче какао.

Вона виглядала блідою, змученою, але в її очах блищала вперта рішучість. Вона піде до школи, хоч би що.

– Ти впевнена, що хочеш іти? – запитала мама, нахиляючись до неї.
– Так, – кивнула Адель. – Це ж п’ятниця. Ще трохи – і канікули.

Маркус зранку написав коротке повідомлення:

> «Я тут. Якщо що — пиши. І... я не здамся.»

Адель усміхнулася ледве помітно.

– О, Адель іде в школу! – прокоментувала Мія з театральним акцентом. – Хто б міг подумати! Ще трохи – і вона отримає медаль за стійкість.

– Можна й шоколадну, – пробурмотіла Адель.

Вони вийшли з дому разом, Левко попрощався з ними і помчав до своєї групи. Дорогою до школи Адель вдихала холодне повітря, намагаючись приглушити внутрішнє тремтіння.

Сніг скрипів під ногами, небо було низьким і сірим, але у грудях вона несла щось світле – навіть якщо все ще не до кінця зрозуміле.
Адель увійшла до шкільного коридору, намагаючись тримати спину рівно, хоч кожен крок давався з напругою. Всередині ніби хтось стискав їй грудну клітку.
У коридорі було гамірно — дзвінок ще не пролунав. Усі віталися, сміялися, деякі перекидалися сніжками, які занесли з вулиці. І все це зупинилося, коли Адель пройшла повз.

Кілька поглядів ковзнули по ній — наче вивчаючи. Хтось прошепотів щось другові. Хтось просто мовчки стежив, ніби чекав чогось.

– Ого, повернулася, – пролунав знайомий голос із натяком. Це була Аня, дівчина з її класу, яка завжди знала всі новини.
– Вона взагалі як? Ходили чутки, що в неї щось із головою, – прошепотіла інша.

Адель почула. І зробила вигляд, що не почула. Але всередині все зжалося.

Коли вона зайшла в клас, кілька поглядів звернулися до неї. Дехто кивнув, дехто знову прошепотів щось до сусіда. А ось Катя, яка зазвичай сиділа з нею поруч, усміхнулася:

– Привіт, Адель! Рада, що ти повернулась. Без тебе було якось… нудно.

– Дякую, – ледь чутно мовила Адель.

Вона сіла за парту, намагаючись зосередитися. Але у вухах лунало інше. І… чомусь, щось у повітрі натякало, що сьогодні не обійдеться без нових дивних моментів.

Саме в цей момент двері відчинилися, і в клас зайшов… Ліон.
Він не мав бути тут. Він у старшому класі. Але він просто… увійшов, глянув на неї і сказав:

– Я здається, щось загубив.

Він пройшов до її парти… нахилився… і поклав щось на стіл. Це був маленький паперовий журавлик.
У класі запанувала тиша.

– До зустрічі, Адель, – додав він і вийшов.
Урок добігав кінця, і вчитель вже підводив підсумки, але в голові Адель важко було зосередитися. Погляди однокласників не полишали її, а шепіт у класі став гучнішим.

— Ти бачив? — тихо шепотів хтось поряд. — Цей Ліон справді щось задумав... Залишити журавлика? Це щось означає?

Адель дивилася на журавлика, який лежав на її парті. Він був зроблений акуратно, майстерно, але викликав у неї холодок.

Зі шкільного дзвінка всі піднялися, почали збирати речі. Адель тихо встала і попрямувала до Мії, яка вже чекала її біля шафки.

— Мія, — прошепотіла Адель, — ти впевнена, що Ліон не просто якийсь дивак? Ти не думаєш, що він щось задумує?

— Я не знаю, — відповіла Мія, глянувши на неї з турботою, — але щось у ньому є... Мені теж не подобається ця ситуація.

— Ти… ти не будеш говорити нікому про те, що я тобі кажу? — Адель знизила голос.

— Звісно ні, — усміхнулася Мія, — Твої таємниці зі мною в безпеці.

Дівчата трохи розговорилися, обмінялися думками про дивного нового хлопця, про листи, які переслідують Адель, і про те, що вона мала б бути обережнішою.

— Ти сильна, Адель, — сказала Мія, — і я поруч, якщо що.

Адель усміхнулася і відчула, що хоч комусь вона може довіритися.
Усі зібралися за великим обіднім столом. Сімейний затишок наповнював кухню — аромат свіжої їжі, сміх Мії та Левка, легкі жартівливі підколки.

— Нарешті вихідні! — вигукнула мама, розкладаючи салатники. — Що ж будемо робити?

— Можливо, поїдемо в парк? — запропонував тато, посміхаючись. — Або підемо у кіно?

— Я хочу морозива! — завзято підкинув Левко, дивлячись на маму очима, що благають.

Адель усміхнулася і сказала:

— Можна, я піду з Левком у магазин? Купимо йому морозиво, а заодно й собі.

— Добре, — кивнула мама, — тільки будь обережна.

Після обіду Адель взяла куртку, схопила Левка за руку, і вони рушили в магазин неподалік.

— Левко, ти вже знаєш, яке морозиво хочеш? — спитала Адель, посміхаючись.

— Я хочу шоколадне! — відповів він радісно.

По дорозі вони розмовляли про плани на вихідні, про школу і навіть трохи про Маркуса.

— А ти знову з Маркусом гулятимеш? — запитав Левко, хитро посміхаючись.

— Можливо, — відповіла Адель, трохи почервонівши.

В магазині вони обрали улюблені солодощі і повернулися додому, наповнені теплом і очікуванням спокійних вихідних.
Вечір опустився на дім, і тиша ніжно огортала кімнати. Усі вже побажали одне одному добраніч і розійшлися по своїх кімнатах. Лише приглушене світло нічника ледве освітлювало кімнату Адель. Вона втомлено зняла куртку і зітхнула, збираючись лягти.

Раптом почувся тихий стукіт у вікно. Серце Адель миттєво прискорилося. Вона обережно підійшла і, злегка піднявши штору, побачила знайоме обличчя — Ліона. Його темні очі блищали у світлі ліхтаря.

— Чого ти тут? — голос Адель був тихим, але чітким, намагаючись приховати тривогу.

Ліон посміхнувся, повільно відкрив вікно і обережно піднявся в кімнату.

— Думаєш, ти можеш просто так втекти? — його голос був спокійний, але з відтінком загрози.

Адель відступила до дверей, обережно її закриваючи за собою.

— Я не хочу проблем, Ліон. Відпусти мене.

— Ти не розумієш, Адель... — він наблизився, його погляд став пронизливим. — Ти належиш мені. Ми ще не закінчили.