Розділ 24. Повернення в життя

Перші промені світанку пробивалися крізь жалюзі, малюючи на стінах бліді смуги. Палата була тиха, гнітюче тиха. Монітори навколо ще блимали, але звуки в них вже майже завмерли.

Адель повільно прокинулась. Її тіло було важке, а думки — ще важчі. Вона повернула голову вбік, помітила склянку води на столику. А поруч… зарядка для телефону. Не її. І ще щось — акуратно складений аркуш.

Вона обережно взяла його в руки. Почерк був той самий — різкий, впевнений, чіткий:

> **„Ти відкрила двері, навіть не розуміючи цього. Тепер назад шляху немає.

Спи міцніше, Адель. Скоро все зміниться.“**

Серце Адель стислося. Вона роззирнулася — в палаті нікого. Хто залишив це? Як? Чому?

Саме в цю мить двері відчинились — і з порогу увійшла мама.

— Адель… донечко. — Її голос здригнувся, коли вона підійшла ближче. — Нарешті. Лікарі сказали, ти можеш їхати додому.

— Додому… — тихо повторила Адель, все ще тримаючи записку в руці, яку швидко сховала під подушку.

---

Уже за годину вони були вдома.

Дім здавався іншим. Теплішим. Ріднішим.

На порозі її зустріли Мія, дідусь, Левчик. Бабуся готувала щось на кухні, з якої тягнувся аромат кориці та ванілі.

— Ура! Вона вдома! — вигукнув Левчик, обіймаючи сестру.

— Тобі вже краще? — стримано спитала Мія, але в її очах світилися справжнє хвилювання й радість.

Адель усміхнулася. Кивнула. Та їй хотілося одного — своєї кімнати.

— Я… піду трохи полежу, — сказала вона.

І, майже не чекаючи відповіді, піднялася вгору. Кожен крок віддавався у скронях.

В кімнаті було тихо. Все стояло на своїх місцях, і тільки одна річ лежала по-іншому.

Щоденник. Відкритий. На сторінці, яку вона точно не залишала відкритою.

Її погляд зупинився на одному реченні, яке хтось обвів червоним:

> «Я не забула. Просто не могла згадати.»

Адель знову здригнулася.
Адель сиділа на підлозі біля свого ліжка. Її коліна були підтягнуті до грудей, а погляд — порожній. У кімнаті панувала напружена тиша, яку порушував лише слабкий вітер за вікном. На столику — щоденник. Поруч — коробка.

Вона довго не наважувалась торкнутися її знову. Але сьогодні… щось у ній змінилось.

Вона витягла з-під ліжка невелику дерев'яну скриньку, в якій зберігала всі листи. Їх було шість, кожен — з власним настроєм, тривогою, натяками. Вона розклала їх на підлозі, розгортаючи один за одним.

— …«Ти думаєш, що вибрала правильний шлях, але чи бачиш ти всі стежки?»
— …«Занадто багато сердець б’ється навколо тебе. Чи всі щирі?»
— …«Не всі маски зняті. Не всі сльози пролито…»

В останньому листі, знайденому сьогодні в лікарні, вона помітила дрібний напис ззаду. Ледь помітний, ніби написаний випадково олівцем:

> «Чорна троянда розквітне в січні».

— Що?.. — прошепотіла вона, ледь торкаючись краю аркуша. — Що це означає?..

Раптом щось упало з книжкової полиці. Маленький листок, вирваний із записника. Адель підняла його. Це був уривок із її старого вірша, ще зі школи — про троянди, смерть і весну. Але вона ніколи не лишала його тут…

Хтось був у її кімнаті. І знав, що шукати.

Раптово — стук у двері.

— Адель? — пролунало за дверима. Це був голос бабусі. — Ми з Мією принесли щось перекусити. І... поговорити.

Адель поспішно зібрала листи в коробку й поставила під ліжко.

— Заходьте, — стиха кинула вона.

Двері прочинились, і в кімнату зайшла бабуся з тацею. За нею Мія, яка одразу ж обійняла сестру.

— Як ти? — запитала вона, пильно вдивляючись в обличчя Адель. — Ти виглядаєш… трохи не тут.

— Я… втомлена. Просто втомлена. І трохи розгублена.

Бабуся сіла поруч, узяла її руку.

— Дівчинко моя… — вона глянула на неї ніжно, але з тривогою. — Ми всі переживаємо. Але якщо щось трапилося, ти повинна знати — ти не сама.

— Я знаю… — Адель опустила очі. — Просто іноді здається, що ніхто не зможе зрозуміти…

— А ти спробуй, — прошепотіла Мія. — Ми тут не для того, щоб тебе судити. Ми тут, щоб тримати тебе.

---

Вони ще трохи посиділи разом, поки та чаювали. Але ні Мія, ні бабуся не знали, що саме криється в голові Адель. Вона мовчала. Бо як пояснити їм усе? Про Ліона, про листи, про той дивний напис...

> «Чорна троянда розквітне в січні.»

І ось — січень. І ось — троянда. Але хто ж її посадив?..
Адель сиділа біля вікна, загорнувшись у плед. Її долоні досі тремтіли від пережитого. В голові — хаос: обривки фраз, Ліон, темні спогади, щоденник, листи. Її погляд ковзав по заскленому горизонту, коли телефон задзвонив. На екрані — "Маркус 💙".

Вона натиснула кнопку відповіді.

— Привіт… — тихо.

— Адель! Нарешті! Я писав… ти не відповідала. Як ти? Я хвилювався…

— Все… майже добре. Просто намагаюсь зібратись.

— Як ти себе почуваєш? Після всього? — його голос був ніжний, але трохи напружений.

— Краще, ніж учора. Просто ніби хтось розібрав мої думки на дрібні частинки. — вона зітхнула. — А ти як?

— Я... просто хочу бути поруч із тобою. — коротка пауза. — Якщо щось — одразу дзвони. Добре?

— Добре… Маркусе, дякую, що ти є. — її голос трохи затремтів.

— І завжди буду. Обіцяю.

Вона посміхнулась крізь втому. Але очі залишались серйозними.

📷 …

Коли дзвінок завершився, вона почула, як мама кличе знизу:

— Адель! Вечеря готова!

---

На кухні було затишно. Бабуся вже накривала на стіл, Мія щось тихо наспівувала, а Левчик розказував, як сьогодні грався з конструктором.

— Ти краще виглядаєш, — сказала мама, поглянувши на доньку з легким полегшенням. — Може, завтра підемо на прогулянку, як буде сонячно?

— Побачимо… — Адель обережно усміхнулась, зиркнувши на Мію, яка підморгнула їй із ложкою в роті.

Вечеря проходила мирно. Але всередині Адель відчувала, що затишок — як тонка ковдра, під якою ховається тріщина. Вона мовчала більше, ніж зазвичай. Просто слухала.