Розділ 23. "Ти жива, Адель?"

Світ прокидався під звуки ранкових пташок і шелесту нових сніжинок. Будинок ще дрімав, коли маленькі ніжки вибігли з кімнати.

— Адель, ти вже не спиш? — вигукнув Левко, пританцьовуючи біля дверей її кімнати. Він хотів розповісти сестрі, що намалював пінгвіна з капелюшком. Але коли відкрив двері, його усмішка зникла.

— Адель?.. — тихо, потім голосніше. — Адель?!

Вона лежала на підлозі біля балконних дверей, холодна, бліда, зовсім нерухома. Штори повільно погойдувались від вітру, що все ще зазирав у кімнату.

— МАМА!! МІЯ!! — закричав Левко, аж голос зірвався.

Мама вибігла першою, босоніж, в халаті.

— Що сталося?!! — її погляд опустився на тіло доньки. — Боже... Адель?!
— Я... я її знайшов так... вона не рухається! — кричав Левко крізь сльози.

Мія підбігла за мить, зойкнула і впала на коліна поруч.

— Вона... вона дихає! Але слабко! — крикнула вона, витираючи сльози. — Що з нею?!!

— Телефонуй в швидку! Швидко! — мама кинулася по телефон. — Адель, чуєш мене?.. Адель, будь ласка...

---

Поки приїжджала швидка, усі були в паніці. Мама тримала доньку за руку, шепочучи щось ніжне й тривожне. Левко плакав, сидячи в обіймах дідуся. Мія постійно озиралася на балкон, ніби там досі стояв хтось, кого вона не помітила.

Коли медики заносили Адель на ношах до машини, вона на мить розплющила очі.

— Ма...мамо? — прошепотіла ледь чутно.
— Я тут, сонечко, я з тобою... Тримайся. Все буде добре.

Швидка зникла за поворотом, залишивши за собою тільки сліди шин на снігу — і мовчазну тривогу в серцях усіх, хто залишився.

Світло у палаті було приглушене. Адель лежала під білою ковдрою, її щоки трохи набрали кольору, але очі були ще втомлені, ніби навіть уві сні вона тікала від чогось темного.

Поруч сиділа мама, стискаючи долоню доньки.

— "Все буде добре... Ти сильна..." — шепотіла вона, розгладжуючи волосся дівчинки.

Через кілька хвилин у двері тихо постукав лікар. Він був невисокий, з м'якими рисами обличчя, але погляд його був серйозним.

— Пані Олено, можна вас на хвилинку?

Мати обережно піднялася й вийшла з палати. У коридорі було тихо.

— Як вона? — одразу запитала вона.

— Стан стабільний, але ми досі не знаємо, що сталося. Ознак фізичної травми немає. Ймовірно — сильне нервове виснаження або панічний напад, який спричинив втрату свідомості. Можливо, було щось, що викликало сильний емоційний сплеск?

Олена зітхнула. Її погляд став тривожнішим.

— Я підозрюю... Так. Вона останнім часом багато мовчить. Іноді здається, що тікає від чогось, але не каже від чого...

— Ми залишимо її ще на ніч, під наглядом. Якщо все буде стабільно — випишемо завтра. Але я порадив би вам звернутися до психолога.

Олена кивнула. Всередині щось стислося.

Десь ближче до третьої дня у двері будинку подзвонили.

Мія побігла відчиняти і застигла, побачивши знайоме обличчя.

— Маркус?.. — її голос став м’яким, але трохи стурбованим. — Ти… не знаєш?

— Знати що?.. Я прийшов до Адель, вона не відповідає на повідомлення…

З-за спини Мії вийшла бабуся, закутана в шалик. Її очі були вологі.

— Вона в лікарні, сину. Ми знайшли її сьогодні зранку непритомною. Вночі, на балконі… Ми дуже злякались.

Маркус ніби застиг.

— Що?.. Як це?.. — його голос зірвався. — Вона в порядку? Я можу до неї?

— Поки не можна. Її залишили на ніч під наглядом. Але ти можеш написати. Ми передамо.

Мія підняла очі на нього й прошепотіла:

— Вона прокинулася. Але майже нічого не говорить. Тільки очима шукає когось... Можливо, тебе.

Маркус міцно стиснув ремінець рюкзака й мовчки кивнув.

— Передайте, що я поруч. І що я все одно прийду. Навіть якщо не можна.
День уже хилявся до вечора, за вікном згасало світло, небо набирало відтінків ніжно-фіолетового. У палаті було спокійно, чути було лише легке дзижчання апаратури та шерех сторінок — медсестра щось писала у журналі.

Двері тихенько відчинились.

— Можна? — прозвучав знайомий, трохи хриплий голос.

Адель підвела очі.

Маркус стояв у дверях з невеликим букетом польових квітів, загорнутих у папір з принтом зоряного неба. У нього були трохи розтріпані кучері, червона шапка зсунута на потилицю і в очах… тривога, змішана з ніжністю.

— Я… не міг не прийти. Просто не міг. — прошепотів він, підходячи ближче.

Він поставив квіти на тумбочку й сів на краєчок ліжка.

— Ти виглядаєш… тендітно. Але все одно красива. Найкрасивіша.

Адель ледь всміхнулась. Її губи злегка тремтіли.

— Я… я не знаю, що сталося. Просто все навалилось. І я...

Маркус ніжно взяв її руку, стискаючи її обережно, наче боявся зробити боляче.

— Ти не повинна пояснювати. Не зараз. Просто дозволь мені бути поруч. Я хочу захищати тебе, навіть коли ти мовчиш.

Вона дивилася в його очі. Там не було страху, лише турбота.

— Я... згадала. Його. Ту ніч. Він був там… і тепер він тут. Це не просто співпадіння. Це як знову жити щось, від чого я ледь втекла.

Маркус мовчки схилився до неї, торкнувся її лоба своїм.

— Ми знайдемо, що це все означає. Разом. Добре?

— Добре… — прошепотіла вона. — Просто не відпускай.

— Ніколи.

Вони ще довго мовчали. Просто сиділи поруч. Вона тримала його пальці, він гладив її щоку. І час ніби зупинився.
Адель прокинулася від дивного відчуття — наче хтось стоїть поруч. Вона повільно відкрила очі. У палаті панувала напівтемрява. Лише нічник на тумбочці ледь підсвічував кімнату м’яким золотистим сяйвом.

Хтось сидів у кріслі біля вікна. Не лікар. Не Маркус.

Він.

— Ліон?.. — голос Адель затремтів.

Хлопець повільно обернувся. Його темні очі блищали у тьмяному світлі.

— Я... не хотів налякати тебе. Просто... дізнався, що ти тут.

— Як ти сюди потрапив? — вона намагалася не показати страх, але руки злегка тремтіли.

— Не питай. Я мав побачити тебе. Ти втратила свідомість. Це... сталося через мене? — у його голосі вперше за весь час відчувалась не холодна гра, а щось… справжнє.