Розділ 22. Туман у думках

Кухня була наповнена ароматом кави, кориці й смаженого хліба. За столом — звичний гармидер. Левчик безупинно крутив ложку в каші, намагаючись створити "торнадо". Мама поправляла його, тато гортав новини в телефоні, а Мія… була Мією.

— Ну і як ви там, закохані, після свят? — підморгнула Маркусу, який прийшов на сніданок ще до школи. — Адель, може, розкажеш, що ти там сьогодні вночі бурмотіла? «Ні, відпусти, відійди» — романтика, ага…

— Міє! — вигукнула мама. — Це не смішно!

— Я просто цитую, — знизала плечима Мія, вгризаючись у булочку.

Адель сиділа з блідим обличчям і колупала виделкою яєшню. Її очі були порожніми. Вона не чула, що говорили навколо. У голові знову й знову промотувався її жахливий сон, немов кадри з фільму жахів. І той голос... і той дотик…

— Адель? — Маркус нахилився до неї, доторкнувся до її руки. — Все гаразд?

Вона здригнулась.

— Так… вибач, я просто… не виспалась.

— Може, залишишся вдома сьогодні? — спитав тато. — Я напишу в школу…

— Ні. Треба йти. — Вона встала різко. — Я готова.

Мія скоса глянула на сестру. Потім підійшла до Маркуса і прошепотіла:

— Вона або хворіє, або щось приховує. Але що саме — я ще дізнаюся…

Коридори були як завжди гамірні, але Адель здавалося, що вони звучать крізь товсте скло. Учні проходили повз, хтось махав їй рукою, хтось щось говорив — вона лише кивала. Все пливло.

У класі вона сіла на своє місце біля вікна. Зошит був відкритий, ручка в руці, але жодного слова.

— Ей, Адель, — нахилилася Лінда з-за парти. — У тебе все окей? Ти сьогодні якась… привид.

— Вона просто після свят відіспатися не може, — гмикнув Ян. — Бачили ми вчора твоє романтичне «доброго ранку» з Маркусом.

Кілька однокласників засміялися.

— Може, досить? — буркнув Маркус, який сидів на іншому ряді. — Вона просто втомлена.

— А може, вона просто в ролі нової королеви школи — ігнорує всіх простих смертних, — посміхнулась одна з дівчат.

— Досить! — Адель раптом гримнула рукою по парті.

У класі запала тиша.
Вона встала й вийшла з кабінету, забувши навіть про зошит. Маркус рвонув за нею.

У коридорі він наздогнав її біля шафок.

— Що сталося?.. Ти мене лякаєш.

Адель стиснула губи, намагаючись зібратися з думками. Очі налилися слізьми, але вона стрималась.

— Ти просто… тримайся поруч сьогодні, гаразд?

— Завжди, — тихо сказав Маркус. — Я нікуди не подінусь.

— У тебе зараз що? — спитав Маркус, коли вони вдвох вийшли з учительської з переписаними домашками.

— Математика, — відповіла Адель тихо.

— А в мене біологія. Хочеш, проведу до кабінету?

Вона тільки кивнула. Ішли мовчки, аж поки не дійшли до розвилки між кабінетами. Саме в цей момент за спиною почулося знайоме:

— Доброго ранку…

Адель скам’яніла.

Вона обернулась і зустріла погляд темних очей. Ліон.
У його руках був наплічник, а на обличчі — напівусмішка, ніби він щойно зійшов із обкладинки глянцю. Але в очах — щось не так. Надто спокійно. Надто впевнено.

— Ліон, привіт, — відповів Маркус, не помічаючи напруги.

— Привіт, — відповів той, але погляд його був прикований лише до Адель.
— Як пройшла ніч, Адель?..

У неї пересохло в горлі. Вона не відповіла. Просто різко відвернулась і пішла вперед.

— Ей! — гукнув Маркус. — Ти чула, що він сказав?

— Ні. І знати не хочу. — Вона майже бігла до свого кабінету.

Маркус залишився стояти, спантеличений.

---

Коли Адель нарешті зайшла до кабінету математики, її серце все ще билося, немов шалений барабан.

— Пані Адель, ми раді вас бачити, — пролунав голос вчительки з-за парти. — Тепер, будь ласка, сідайте і відкрийте зошит. Ми сьогодні розв’язуємо задачі з параметрами.

Вона машинально сіла. Зошит, ручка, приклади. Але в голові — калейдоскоп із погляду Ліона, з його голосу, з того, що вона побачила вчора на балконі. Той самий погляд. Той самий хлопець. Вона точно впевнена.

— Адель, будь ласка, розв’яжи рівняння на дошці, — сказала вчителька.

Вона встала, підійшла. Руки тремтіли. Крейда ковзнула, залишивши нерівну лінію. Голос усередині повторював:
"Це він. Це він."

---

Коли вона повернулась на місце, сусід по парті прошепотів:

— Щось ти бліда, як сніг. Все ок?

Вона змусила себе усміхнутись.

— Так… Просто задачі складні…

Але в душі буря тільки наростала.

— Адель, ти сьогодні якась… — почала Мія, коли вони вже підходили до дверей.

— Яка? — сухо перепитала Адель, не зупиняючись.

— Не знаю. Холодна? Відірвана від усього. Ти навіть не з’їла нічого в школі.

Адель мовчала. Серце стискалося від втоми. Її переслідував той погляд Ліона, а тепер ще й сон — той самий, про вечірку. Вона не мала сил розмовляти. Вона боялася. І навіть Мії, її кумедній, добрій сестрі, не могла сказати нічого. Ще ні.

Вдома було тихо. Мама ще не повернулася з роботи, тато щось лагодив у гаражі, дідусь заснув із книжкою в руках.

— Ну гаразд, мовчи… — зітхнула Мія. — Але ти не думай, я все одно дізнаюсь, що в тебе там коїться. Мене не обдуриш, мала!

— Я старша за тебе на два роки.

— Але виглядаєш як привид. — Мія підморгнула, притримуючи за плече. — Все, іду до Лева. Він обіцяв мені намалювати зебру з крилами. Це буде шедевр!

Адель лишилася сама. Вона зайшла в свою кімнату, притиснула двері й нарешті змогла вдихнути на повні груди. Дістала телефон. Увімкнула. І відразу натиснула на контакт — Марі.

Дзвінок.

— Алло! — озвалася подруга, голос у неї був бадьорий. — Ну що там у вас? Як Маркус? Як школа?

— Марі… — голос Адель зламався. — Я хочу тобі розповісти про сон.

— Про який?

— Той самий. Про вечірку. Про нього.

На тій стороні зразу стихло. Потім — лише шурхіт.

— Адель… знову?.. Скажи мені чесно: ти думаєш про це щодня?

— Уже не просто думаю. — Вона опустилась на підлогу під вікном. — Я сьогодні його згадала. У школі. У коридорі. Це був він. Ліон. Я впевнена.