Розділ 21. Ранок після свят — сніданок і дорога до школи

На кухні пахло млинцями, какао й ранковим щастям. За великим столом сиділа вся родина — мама налила чай у чашки, дідусь розрізав булочку з маслом, Мія, як завжди, коментувала всіх по черзі:

— Ну що, нічні голубки, як вам ранок після такої романтики? — хитро підморгнула вона Адель і Маркусу, коли ті сіли поруч.

— Тобі лиш би потролити, — буркнула Адель, намагаючись приховати усмішку, — Їж краще свої млинці.

— А я просто нагадую вам, що вже пора повертатись у реальність. Школа не чекатиме! — виголосила мама.

Маркус злегка потягнувся й сказав:

— Не віриться, що вже перше січня минуло. Хочеться ще трохи свята.

— Не тільки тобі… — тихо зітхнула Адель, відвертаючись у вікно. Сніг за вікном лежав білою ковдрою, світ здавався занадто спокійним. Але в її голові крутилися вчорашні слова з повідомлення. "Гарно виглядаєш у чорному..." — і мороз пробігся шкірою.

— Ти в порядку? — тихо запитав Маркус, нахиляючись до неї.

— Так… просто трохи не виспалась, — збрехала вона й вичавила слабку усмішку.

Мама передала їм обом ланчбокси:

— Все, діти, рушайте. Сьогодні короткий день, але треба себе показати!

— Так точно, командире! — пожартував Маркус, і Мія засміялася, ледь не виливши чай.

---

На вулиці було морозно, але сонячно. Вони йшли пліч-о-пліч, Маркус притискався до Адель, тримаючи її за руку в рукавичці.

— Я все ще не можу повірити, що свята так швидко закінчились, — сказав він.

— Мені здається, що найголовніше ще попереду… — обережно сказала Адель, маючи на увазі геть інше, ніж він подумав.

— До речі, батьки вже їдуть з України. Сьогодні ввечері я повернусь до себе. Але прийду до тебе пізніше, добре?

— Добре, — кивнула вона, не відпускаючи його руки. — Я звикла, що ти поруч.

— І я теж. Але це не зміниться. Обіцяю.

Вони зупинилися біля школи. Знайоме подвір’я, знайомі голоси. Але як тільки вони зайшли у двір, Адель завмерла. Біля входу стояв він.

Ліон.

Темна куртка, шапка натягнута до брів, руки в кишенях. Але очі — ті самі. Прямо дивилися на неї. Не кліпаючи. Не посміхаючись. Лише... спостерігаючи.

Маркус помітив це.

— Той новий… він дивно поводиться, — прошепотів він. — Це вже другий раз, коли я ловлю його погляд.

— Ти думаєш... — Адель не договорила. Вони пройшли повз Ліона, і той раптом… посміхнувся. Але ця посмішка не була доброзичливою. Вона була... знаючою.

Адель пришвидшила крок.

— Можливо, просто новенький, — сказав Маркус, намагаючись її заспокоїти.

Але вона знала:
цей хлопець — не просто новенький.
Клас гув, як вулик після довгого спокою. Всі щебетали про подарунки, канікули, поїздки… і, звісно, про новенького.

— Ти бачила того нового? — запитала Лілі, з якою Адель сиділа за одним рядом.

— Ліон, здається, його звати, — втрутилася Еліна. — Він ходить у старший клас. Але ти ба! Як виглядає! Темний, мов ніч, і очі такі... пронизливі.

— І він мовчазний! — підхопила ще одна. — Мені здається, він точно письменник або музикант. Такий загадковий…

Адель стискала ручку так, що побіліли пальці. Її дратувала ця хвиля цікавості й наївного захоплення.

— Та годі вже! — випалила вона, підводячись. — Ви нічого про нього не знаєте. Він просто зʼявився невідомо звідки, і вже поводиться, ніби всіх знає. Вам не здається це дивним?

У класі запала тиша.

— Ти чого так кипиш? — нахилилася Еліна, звівши брови. — Це ж просто хлопець. Може, він сором'язливий?

— Ні, він не сором'язливий, — майже прошепотіла Адель, — він... інший.

— А ти, випадково, не приревнувала? — хмикнула інша дівчина. — Бо твій Маркус раптом не єдиний гарний хлопець у школі?

Це було останньою краплею.

— Краще вже мовчати, ніж плести нісенітницю! — Адель вхопила рюкзак і різко вийшла з класу. Серце билося швидко, обличчя палало. Вона відчувала — знову вона виглядає як «та дивна», як завжди, коли щось не може пояснити.

Вона вийшла в коридор і сперлася спиною до стіни, закрила очі. Ні, це не просто хлопець. Я це знаю. Я… це відчуваю.

А ще одне лякало її не менше —
листів більше не було.

Жодного повідомлення, жодного шепоту з минулого. І замість полегшення вона відчувала тривогу. Це не кінець. Це затишшя перед бурею. Але чому тепер — тиша?

Шкільний дзвоник продзвенів гучно, мов вибух. Учні, наче хвиля, хлинули в коридори. Адель спробувала злитися з натовпом — швидше пройти до свого класу, не звертати уваги, не дивитися ні на кого. Але доля мала інші плани.

На повороті вона буквально врізалась у когось. Її рюкзак злетів із плеча, а сама вона ледь не впала.

— Обережніше, — пролунав глибокий голос.

Вона підвела очі… і час зупинився.

Темне волосся, погляд — спокійний, але холодний. Занадто знайомий.
Ліон.

Він посміхнувся — повільно, трохи іронічно.
— Ми вже зустрічались?

Адель ніби заніміла.
І тут, як грім, спогад врізався в її свідомість.

---

🌑 Та ніч. Перед відʼїздом.
Місто. Вечірка. Алкоголь, сміх, вогні.
І вона — сама в кімнаті.
І він — з темними очима, із тим самим голосом…

Його руки були настирливими, його погляд — розпеченим.
Але тоді хтось увірвався. Хтось зупинив. Вона заблокувала спогад. Не хотіла згадувати.
Не могла.

---

— Ти… — її голос зірвався. — Це був… ти…

Вона впустила рюкзак, розвернулась і побігла. Не зупиняючись.
Мія наздогнала її вже біля воріт.

— Адель! Що сталося?! — Вона схопила сестру за плечі. — Ти бліда як стіна!

— Мені треба додому. — Адель зупинилася. — Просто… просто додому. Зараз.

Вони мовчки дійшли. Адель відчинила двері, побігла вгору по сходах і захлопнула двері своєї кімнати.

Вона сіла на підлогу, обхопивши голову руками.
Дихання було нерівним. Очі повні сліз.
Він тут. Він знає. Він усе знає.

Телефон вібрував.

> 📱 Маркус:
«Маленька, вибач, я сьогодні не зможу приїхати. Справи вдома. Завтра обов’язково побачимось. Обіймаю тебе. Люблю.»