Розділ 17 "Серед снігу й тепла"

Ранок почався з несподіванки. Бабуся, Мія і маленький Левчик тихенько зайшли до кімнати Адель, щоб привітати її з добрим ранком. Але побачене перевершило всі їхні очікування.

На ліжку, обіймаючись і сплячи, лежали Адель і Маркус. Вони були такі спокійні і милі, що навіть не помітили, як до них зайшли гості.

— Ой, — тихенько прошепотіла бабуся, намагаючись не розбудити закоханих, але не втрималася і тихо сміялася. — Оце так романтика!

Мія вже не могла стримуватися і весело підморгнула Левчику:

— Ну що, наші зірки вирішили бути ближчими, а ми тепер свідки історії кохання!

Левчик з цікавістю дивився на дідусю, а той лише усміхався в куточок.

— Хай сплять, — промовила бабуся. — Ми їм зараз кави приготуємо, щоб прокинулися.

Усі троє тихо вийшли з кімнати, залишивши закоханих насолоджуватися теплом ранку.
Поки Адель і Маркус ще міцно спали, кімната наповнювалася тишею і затишком. Їхні обличчя світилися ніжністю, а дихання було рівним і спокійним. Це був той момент, коли світ здається зупиняється, і ніщо не може порушити цей маленький острівець щастя.

За дверима бабуся тихо відкрила кухонний шафки, діставши з неї стареньку кавоварку, а Мія вже почала вигадувати, як можна було б пожартувати з ранковою кавою.

— Уявляю, — прошепотіла вона бабусі, — якщо ми поставимо каву на таймер і вона прокинеться від аромату, а Маркус прокинеться від того, що Адель почне сміятися через каву.

— Гаразд, не жартуй, — посміхнулася бабуся, — але я зроблю усе, щоб цей день почався для них якнайкраще.

У цей час, в кімнаті, де спали закохані, перший промінь сонця пролився на обличчя Адель. Вона повільно прокинулася, відкрила очі й побачила Маркуса, який ніжно дивився на неї.

— Доброго ранку, — прошепотів він, лагідно торкаючись її руки.

Адель усміхнулася і потягнулася, відчуваючи тепло його дотику.

— Який чудовий ранок, — сказала вона. — Вже давно так не хотілося прокинутися.

— Мабуть, це тому, що ми нарешті разом, — відповів Маркус, посміхаючись.

Вони тихо сміялися, обмінювалися поглядами, розуміючи, що цей маленький момент — найбільший подарунок один для одного.

— Думаю, нам варто встати, — сказала Адель, хоча їй не хотілося залишати цей теплий кокон.

— Але спершу... — Маркус тихо поцілував її, і світ навколо знову став тихим і спокійним.

Тим часом, за дверима, бабуся вже не могла дочекатися, щоб розповісти всім про цей їхній ніжний ранок, а Мія вже збиралася зірватися з місця, щоб покликати маму і тата.

У кухні пахло свіжоспеченими булочками і гарячою кавою. Сонце за вікном лагідно освітлювало стіл, де вже було накрито на сніданок. Бабуся принесла тарілки з омлетом, а мама сипала на стіл джем та мед.

Мія вже не могла стримати усмішки, коли побачила, як Маркус і Адель сиділи за столом — він тримав її за руку, а вона весело червоніла.

— Ну що, — почала Мія з грайливим блиском в очах, — ви вже як стара парочка! Ранкові обійми, ніжності в ліжку... Чи це стало традицією?

Маркус зніяковів, а Адель швидко відвела погляд, намагаючись приховати посмішку.

— Та ні, — промовила Адель, — це був випадок! Просто... ми добре поспали.

— Випадок? — не відступала Мія. — Я думаю, що Маркус вже починає забувати, як це — спати одному!

— Гей, — встав Маркус з місця і з усмішкою подивився на Мію, — а ти ж сама добре знаєш що я неможу без неї як без ковтка повітря, вона моя і мені більше ніяка друга непотрібна.

— О, це так, — підхопила Мія, — але тепер у нього новий будинок, нові традиції, і тепер він — офіційно наш сімейний друг з романтикою!

Левчик, який тільки прокинувся, залетів у кухню з плюшевим ведмедиком і раптом почав реготати, підхоплюючи жарти сестри.

— Мамо, а можна я теж таке зроблю? — спитав він, обережно поглядаючи на Маркуса і Адель.

— Хм, — відповіла мама, посміхаючись, — може, трохи пізніше. Зараз снідаємо!

Адель і Маркус подивилися одне на одного, потім сміливо схрестили руки на столі і дружньо заговорили про плани на день.

— Знаєте, — раптом сказала Адель, — після такого святкового ранку хочеться, щоб цей день ніколи не закінчувався.

— О, — підтримав Маркус, — тоді ми його зробимо незабутнім!

Всі за столом засміялися, а сонце продовжувало світити у вікно, наповнюючи кухню теплом і радістю.

— Слухайте, у нас чудова ідея — давайте сьогодні підемо на кінну прогулянку! Сніг тільки додає романтики.

Мія, яка вже метушилася з одягом, голосно підхопила:
— Ой, так! І Левчик з нами! Хоч він і маленький, але скаже всім, хто головний!

Левчик підбіг, широко посміхаючись:
— Я головний!

Мама сміялася, допомагаючи одягати дітей:
— Головний — це ти, якщо не забудеш, де шапка!

Дідусь підніс Маркусу пухнасті рукавички:
— Отут тримай, не замерзнеш. Адель, ти теж тепліше одягнися, не захворій перед святами.

Бабуся, погладжуючи Мію по голові:
— Я піду з вами, буду наглядачем, щоб Левчик не тікав.

Підготовка тривала весело: хтось шукав рукавиці, хтось — шапку, Мія розповідала кумедні історії про минулі прогулянки, а Маркус жартував, що він «найкращий наїзник у цьому кінному таборі».

Адель посміхнулася, дивлячись на це все:
— Ну що ж, буде справжня зимова казка.
Ранкове сонце лагідно просвічувало крізь хмари, а сніг хрустів під ногами, ніби запрошуючи на пригоду. Вся сім’я вийшла на подвір’я, де вже стояв великий дерев’яний возик, прикрашений гірляндами із ялинових гілок.

Три величні чорні коні гордо топтали сніг, їхні гриви блищали, мов шовк, а на повідках дзвеніли маленькі дзвіночки.

— Ого, які красені! — вигукнула Мія, підбігаючи до коней.

— Сідаймо, скоро поїдемо! — закликала бабуся, роздаючи пледи.

Адель відчула легке хвилювання. А ще більший сюрприз очікував її попереду. Маркус підійшов до білого коня, що стояв поруч із возиком.

— Хочеш поїхати зі мною верхи? — лагідно промовив він.

Адель здивовано глянула:
— На одному коні?