Розділ 16. Ранок перед Різдвом

Ранок розпочався з пахощів свіжої випічки, що линули з кухні. Адель разом з Мією допомагали мамі готувати святковий сніданок. За вікном легенько сипав сніг, вкриваючи двір білою ковдрою, і створював особливу атмосферу свята.

— Мія, передай, будь ласка, цукор, — сказала мама, усміхаючись, поки змішувала тісто для пампушок.

— Ось, тримай, — жартома відповіла Мія, простягаючи цукор з хитрим блиском в очах. — Ти впевнена, що цього буде достатньо? А то тато казав, що без солодкого свята немає.

Адель усміхнулася, спостерігаючи за цією родинною суєтою. Вона любила такі моменти — коли всі разом, і навіть прості домашні справи перетворювалися на маленьке свято.

Раптом телефон Аделі завібрував на столі. Вона взяла його, і на екрані з’явився номер Маркуса. Злегка здивована, вона підняла слухавку:

— Привіт, Маркус! Що сталося?

У відповідь почула дещо хвилюючий голос:

— Привіт, Адель. Мені треба сказати дещо... Батьки раптово їдуть до України. Дядькові стало дуже погано.

— Ой, то як же ти? — з тривогою спитала Адель.

— Залишаюся сам... Мабуть, буду святкувати один. — Його голос тремтів.

— Ти не один, я з тобою! — тихо сказала Адель, і в її голосі було відчуття підтримки, яку вона хотіла передати.

Маркус подякував, і дзвінок закінчився.

Мія, що почула розмову, підійшла до Аделі і, обнявши її, сказала:

— Все буде добре. Ми всі разом — і Різдво буде особливим.

Адель відчула тепло в грудях. Вона зрозуміла, що попри всі випробування, найголовніше — це сім’я і близькі.

— Тож готуймося — сьогодні буде справжнє свято, — промовила вона з усмішкою.

Усі продовжували готуватися, і над їхнім домом панувала атмосфера очікування дива.

Дзвінок у двері пролунав саме в той момент, коли всі ще збиралися після сніданку. Мія перша підскочила і кинулась до дверей, сповнена нетерпіння, а Адель слідом допомагала їй, вже готуючись зустріти гостей.

— Хто там? — покликала Мія, і двері одразу відчинилися.

На порозі стояли бабуся й дідусь — обличчя їх світилися радістю, а очі трохи втомлені після довгої дороги.

— Ох, нарешті ми тут! — весело вигукнула бабуся, міцно обіймаючи онучок.

— Ми так скучили за вами! — дідусь пригорнув до себе Левчика, а потім поглянув на решту.

— Ми теж скучили, — тихо сказала Адель, відчуваючи теплоту цього моменту.

— Сподіваюся, дороги не були дуже важкими? — запитала мама, проводжаючи гостей у вітальню.

— Та ні, — відповіла бабуся, сідаючи за стіл. — Хоча зима, і на дорозі було слизько, але ми раді, що нарешті змогли приїхати.

— Тільки уявіть, завтра вже Різдво! — сказала Мія, не стримуючи радості. — Ви приїхали вчасно!

— Саме так, — підхопив дідусь. — І ми хочемо провести свята разом з вами. Таке тепло і затишок, що й не заміниш.

Адель, помітивши легку сум у погляді бабусі, запитала:

— А як справи у Маркуса? Він залишився один, так?

— Так, — підтвердив дідусь. — Батьки його поїхали в Україну. Тато Маркуса злякався за брата, тому поїхали допомагати.

— Думаю, йому зараз нелегко, — сказала бабуся. — Але ми постараємося допомогти йому відчути, що він не один.

— Я запропонувала, щоб він святкував Різдво разом з нами, — додала Адель. — Сподіваюся, він погодиться.

— Це чудова ідея, — сказала мама. — Особливо в такі часи, коли кожен потребує підтримки.

Усі посміхнулися, а Мія, не стримуючись, додала:

— А якщо він буде нудьгувати, ми навчимо його наших різдвяних пісень і танців!

— О, це буде весело! — засміялася бабуся. — А ще можна спекти разом імбирне печиво. Хто зі мною?

— Я! — голосно заявила Мія.

— Я теж! — підхопила Адель.

— Ось бачите, у нас буде справжнє сімейне свято, — підсумувала мама.

Розмова затяглася, наповнена сміхом і планами на майбутнє. Вони обговорювали, як прикрасити будинок, які страви приготувати і які подарунки підготувати для близьких.

Адель відчувала, що цей дім наповнюється справжнім теплом і любов’ю, якого так бракувало останніми місяцями.

Наступного вечора, коли вечірнє світло лагідно проникало у вікна, Адель сиділа за столом, розмірковуючи про найближчі свята. У кімнаті було тепло, ледь відчувався аромат хвої і свічок. Вона набрала номер Маркуса, трохи нервуючись.

— Привіт, Маркус, це я, — тихо сказала вона, коли він відповів.

— Привіт, Адель! Я так радий тебе чути, — відповів він.

— У нас… у нас приїхали бабуся і дідусь, і ми всі думали, може, ти хочеш провести Різдво разом з нами? — голос Аделі трохи затремтів.

— О, Адель... — він довго мовчав. — Я не знаю… Я не хочу створювати проблем... Мої батьки далеко, і я не хочу, щоб це було незручно для вас.

— Ні, Маркус, зовсім ні, — поспішила запевнити Адель. — Ми всі дуже хочемо, щоб ти був з нами. Ти для нас вже як родина.

— Ти справді так думаєш? — його голос став теплішим.

— Так, і ми будемо дуже раді, — посміхнулася Адель, хоч він цього не бачив.

— Добре, я прийду. Дякую, що запросила, — зітхнув він із полегшенням.

— Чудово! Тоді чекаємо тебе з нетерпінням!

Наступного вечора атмосфера була наповнена святковим настроєм. Мія бігала по кімнатах, розповідаючи про плани, бабуся ділилася рецептами, а дідусь прикрашав ялинку. Маркус прийшов із подарунками і теплою усмішкою.

— Вітаю з Різдвом! — сказав він, обіймаючи Адель.

Вечір проминав у сміху, історіях з минулого року, щирих розмовах і планах на майбутнє. Подарунки розпаковувалися, хтось співав, хтось просто слухав і відчував цей особливий затишок.

Адель сиділа поруч із Маркусом і відчувала, що в цей момент світ став трохи добрішим і теплішим.

Святкова вітальня була наповнена теплим світлом ламп і мерехтінням різнокольорових вогників на ялинці. Запах свіжої ялини змішувався з ароматом імбирного печива, що тільки-но дістали з духовки. Усмішки і сміх лунав навколо, але для Адель і Маркуса час ніби сповільнився.

Мія, яка здавалося, не могла стримати свого гумору, підбігла до них і голосно вигукнула: