Розділ 14 ,,Ранок останнього тижня"

Ранок був надзвичайно білим. Сніг вкрив усе: дерева, дороги, навіть вузький балкон Адель, де ще вчора ввечері стояв Маркус із гарячим чаєм у термокружці. Дівчина прокинулась не від будильника, а від дитячого сміху під вікном — Левчик із Мією вже вовтузилися у дворі, ліплячи щось схоже на снігову змію.

Адель потягнулась, ще не відкриваючи очі, і прошепотіла:

— Останній тиждень… Ще трохи — і канікули.

Вона встала, загорнувшись у плед, і підійшла до вікна. Від холоду на склі виступили легкі крижані візерунки — як пір’я якихось фантастичних птахів.

— Адель, ти йдеш снідати? — гукнула мама знизу.

— Зараз, — відповіла вона й кинулась одягати щось тепле.

На кухні пахло какао з корицею й хрусткими вафлями. Мама ставила тарілки, Левчик залітав, щоб схопити печиво, а Мія вже встигла засипати всіх снігом — бо зняла шапку прямо в кімнаті, і сніжинки впали на підлогу.

— Адель, — озвалась мама, — ми з татом думаємо, що якщо все буде добре — на Різдво зможемо поїхати в Альпи. Але не кажи Левчику, а то не витримає.

— Та ти й сама не витримуєш! — вигукнула Мія, підморгнувши.

— Тсс, — засміялась Адель, — триматиму в секреті.

Після сніданку вона написала Маркусу:
«Ти не уявляєш, який сніг тут. Лови сніжку в голову, ментально 😏»

Відповідь прийшла майже миттєво:
«Ти перша почала. Готуйся до снігової помсти біля школи 😎»

Адель вдягнула пальто, рукавиці, і, озброївшись добрим настроєм, вирушила до школи разом із Мією. По дорозі вони сперечалися, чия шапка дивніша, і Мія, як завжди, перемагала своїм фіолетовим пумпоном і безсоромно блискучим шарфом.

— Якщо раптом у школі буде конкурс на найсмішніший зимовий образ — я виграю, — гордо заявила вона.

— Навіть не сумніваюсь, — засміялась Адель.
Як тільки Адель і Мія підійшли до школи, їм у лоба прилетіла сніжка. Точніше, Аделі — просто в капюшон. Вона різко озирнулася, а за деревом стояв...
— Маркус!

— Що? Ти ж сама почала, — усміхнувся він, знову формуючи снігову грудочку.

— Це війна, — сказала Адель і, підхопивши сніг, метнула його в нього.

Упродовж кількох хвилин вони влаштували невеличку снігову битву просто перед входом до школи. Поки з’явився черговий учитель, і всі дружно вдавали, що «нічого не сталося».

— Тебе здам, — шепотіла Мія Аделі, — розповім учительці, що ви порушували зимове перемир’я.

— А ти хіба не стріляла снігом у вчительку історії минулого року?

— Це було самозахистом! — заявила Мія гордо.

У класах уже панувала передсвяткова атмосфера. Вікна прикрашені сніжинками, паперові зірки й гірлянди, а хтось навіть приніс гілку ялинки. На дошці хтось крейдою написав:
„Noch 5 Tage bis Ferien!“ (Ще 5 днів до канікул!)

Під час першого уроку вчителька літератури оголосила:

— Діти, нагадую, що в п’ятницю у нас буде святковий ранок. Ми обираємо ведучих — хто хоче?

— Адель! — вигукнули одразу кілька однокласників.

Адель здивувалася. Зазвичай вона не була в центрі уваги.

— Ну… — вона почервоніла.

— Маркус — ведучий №2, — засміялася Мія, — буде пара ведучих, точно як пара в житті.

— Мія! — прошепотіла Адель, намагаючись її вщипнути.

Учителька посміхнулась:

— О, схоже, ми вже маємо пару зголошених. Дуже добре. Репетиції почнемо завтра.

Після уроку кілька дівчат із паралельного класу переглядалися між собою, тихенько щось обговорюючи. Адель відчула ці погляди, але зробила вигляд, що не помічає.

— Вони щось шепочуть, — прошепотів Маркус, підходячи до неї в коридорі. — Не бери близько до серця.

— Думаєш, це через те, що ми разом?

— Думаю, це через те, що вони хотіли б бути на твоєму місці, — злегка усміхнувся він і взяв її за руку.

У цей момент позаду з’явилася Мія й зробила вигляд, що блює.

— Ох, ну почалося знову. Давайте я вам ще фільм включу про любов і дам попкорн, а сама піду знайду нормальних людей.

— Знайди краще гарячий шоколад, — сміючись відповіла Адель.

Маркус шепнув їй на вухо:

— А ще знайди, як змусити тебе цілий день тримати мене за руку.

Адель зніяковіла, але не відпустила. Було тепло. І трохи святково. І так... правильно.

Шкільна актова зала, зазвичай холодна й напівтемна, тепер виглядала живо. Гірлянди, хороводи з паперових сніжинок і сміх розліталися стінами. Хтось тренував танець із санчатами, інші — новорічну пісню, а в центрі стояла імпровізована сцена, де Адель та Маркус репетирували свою роль ведучих.

— „Liebe Schülerinnen und Schüler…“ — почала Адель, тримаючи роздруківку. — „Wir begrüßen euch ganz herzlich zu unserem Winterfest!“

— Занадто офіційно, — перебив її Маркус. — Дай я спробую:
„Willkommen, Freunde, und frohe Weihnachten!“

— Хм, краще, — зітхнула вона. — Але ти ж знаєш, я не люблю бути в центрі уваги.

— А я люблю дивитися, як ти намагаєшся бути невидимкою, хоча сяєш, як різдвяна зірка.

— Прекрати! — усміхнулась вона, злегка штовхнувши його в плече. — Зараз я почервонію, і всі подумають, що це через костюм.

— А ти почервоній — буде як додатковий реквізит. „Das Weihnachtsmädchen“, — засміявся він.

— О, Боже... — зітхнула вона і скрутила сценарій в трубочку, наче збиралася його побити.

— Обережно! Ведуча агресивна — допоможіть, я невинна жертва!

— Ммм… жертва, яка сміється! — буркнула Адель, але теж не змогла стримати посмішки.

Тим часом Мія знімала їх на телефон і вже, здається, завантажувала відео з підписом:
„Закохані репетирують. Звук: хихікання, зітхання і шипіння 😎“

Коли репетиція закінчилась, Адель вирішила повернутися в клас за своєю пляшкою з водою. Шкільний коридор був тихим, і навіть трохи дивним у цій післяурочній тиші. Біля її шафки щось лежало — вона зупинилася.

Невеличкий складений клаптик паперу. Стримано оформлений, як завжди. Адель озирнулася — нікого. Вона розгорнула аркуш:

---

> „Деякі речі мають залишитись у тіні. Твоя усмішка не повинна бути на сцені. Бережи себе. Це серйозно.
– Хтось, хто знає більше, ніж ти думаєш.“