12 розділ ,,Ранок після нічного листа"

Проміння світанку обережно прослизало в кімнату Адель крізь щілину між фіранками. Пахло чимось знайомим — трохи кавою з кухні, трохи вогкістю від дощу, що йшов уночі. Вона розплющила очі різко, як людина, яка щось згадала. В її пам’яті сплив нічний стукіт у вікно балкона.

«Лист...» — майже пошепки промовила вона.

Обережно, щоб не збудити нікого, вона встала з ліжка. Балконні двері були ледь привідкриті. Вона підійшла і побачила його там, де й залишила — білий конверт, трохи вологий, із зім'ятим краєм. Вона розгорнула його ще до того, як сіла на підвіконня. Усередині — знайомий почерк, трохи похилий, злегка нервовий.

> «Ти казала, що довіряєш тільки одному. Але я чув і бачив більше, ніж ти думаєш.
Твої думки не завжди такі таємні, як ти хочеш.
Дерево пам’ятає.
І я також.»

Адель затремтіла. Вона стискала папір так, що пальці побіліли. Лист був не просто таємничим — він змушував її серце прискорено битись. Це був не просто текст. Це був натяк. Натяк на те, що хтось знає про її місце, про дерево, на якому вона ховалась роками, про її думки, які вона не промовляла вголос.

— Це не може бути просто збіг… — прошепотіла вона, заплющивши очі. — А якщо… це хтось із близьких?

Вона відкрила свою шкатулку — всередині зберігався її щоденник підозр. Маленький блокнот із м’якою обкладинкою, у який вона записувала кожну деталь, яка здавалася дивною. Вона взяла ручку й додала нові записи:

---

🕵️‍♀️ Щоденник підозр (оновлення):

Підозрювані:

1. Маркус — завжди поруч, але дивно напружений, коли говоримо про листи.

2. Мія — занадто жваво реагує, ніби знає більше, ніж каже.

3. Дівчина з класу (Лена) — підслуховувала розмову про дерево.

4. Однокласник (Марко) — щось бурмотів у вчительки після математики.

5. ??? — невідомий, але дуже близький.

---

Вона сиділа мовчки, притиснувши коліна до грудей, і вдивлялась у записку. В її голові лунала фраза: «Дерево пам’ятає». Це був ключ. Але до чого?

Раптом двері скрипнули — у кімнату зазирнула Мія з розкуйовдженим волоссям:

— Чого ти така темна зранку? Як привид! Знову на балконі ночувала? Чи тебе знову хтось обіймав, ммм? — всміхнулась вона хитро.

Адель швидко сховала записку в щоденник і кинула подушку:

— Не зараз, Міє… Справді, не зараз…

— Добре-добре. Я піду будити нашого маленького боса — Левчика. Він сьогодні хоче в садок у футболці «як у Маркуса».

Адель лише зітхнула. Мія, як завжди, не помічала серйозності моментів. Але вона хоча б приносила у дім світло.

Після сніданку, який Адель майже не відчула на смак, вона вийшла з дому. Поряд весело стрибала Мія, щось щебетала про вчорашні жарти Левчика, а Адель йшла, згорблена трохи під рюкзаком, і притискала долоню до кишені — там був лист.

На перехресті, біля старої лавки, на них уже чекав Маркус. Він, як завжди, був трохи зім’ятий, з легким безладом у волоссі й ранковим сонним поглядом. Але щойно його очі зустрілися з Адель — він наче прокинувся.

— Привіт, — сказав він і кинув погляд на Мію. — Ти знову розповіла брату, що ми цілуємось?

— А чого ні? — захихотіла Мія. — У нього тепер нове улюблене слово — «романтика».

Адель тільки зітхнула.

— Міє, іди трохи вперед. Ми хочемо поговорити.

— Ха, ясно. Таємниці кохання. Йду, йду, — театрально відвернулася Мія й пострибала вперед, бурмочучи під ніс.

Коли вони залишилися вдвох, Адель дістала з кишені лист. Показала його, не подаючи, просто тримаючи в руці.

— Прийшов сьогодні вночі, — сказала вона тихо. — Хтось знову стукав у вікно. Я вже не можу…

Маркус завмер. Його обличчя змінилось — від легкого сміху до серйозності. Він не взяв листа в руки, але уважно поглянув на нього.

— Що там написано?

— Що «дерево пам’ятає». І що мої думки не такі таємні, як я думаю. Це хтось, хто… знає про те місце. Про моє дитинство. Хто був зі мною тоді або поруч.

Маркус закусив губу. Помовчав кілька секунд.

— Це… це звучить як погроза?

— Я не знаю. Але це лякає. — Вона вперлася в нього поглядом. — Маркусе, ти впевнений, що не маєш до цього стосунку?

— Що?! — його голос став різкішим, ніж зазвичай. — Адель, ти серйозно?

— Вибач, — вона одразу відвела очі. — Просто я вже ні в чому не впевнена. Усі навколо ніби щось приховують…

Маркус зупинився. Вони стояли посеред тротуару, повз проходили інші школярі, хтось махав, хтось сміявся. Але навколо них — ніби в тиші.

— Послухай мене. Я би ніколи не зробив тобі боляче. І тим більше не граюся в такі ігри з листами. Ти ж знаєш — я все розповів тобі тієї ночі. Без масок. Без вигадок.

Адель кивнула. Вона знала. Але страх не відпускав.

— Добре… — сказала вона м’яко. — Я просто… втомилась боятися.

— Ми розберемося. Разом. Я тобі обіцяю.

І він узяв її за руку. Тепло його пальців проникло аж до плечей, розслабило її напругу.

— Але, — додав він тихо, — якщо хтось справді загрожує тобі… я не дозволю. Я не дам тебе нікому скривдити, чуєш?

Вона нарешті змогла усміхнутися — трошки, ледь-ледь.

— Дякую.

Вони пішли далі — вже мовчки, але з руками, міцно сплетеними. Адель все ще думала про лист, про те, хто це міг бути. Але в її серці вже не було самотності. Був хтось, кому вона вірила.
— Адель, чекай! — крикнула Мія, коли вже бігла до свого класу, запізнюючись. — Якщо щось — пиши! І не нервуй!

Адель кивнула, стискаючи зошит у руках. Шкільний коридор гудів, як вулик: запахи парфумів, тиснява біля шафок, сміх, перемішаний із глузуванням. Але вона вже звикла. Почасти.

У класі всі були на місці. Лише одна парта — її, у другому ряду біля вікна — стояла ще порожньою.

— О, відмінниця прийшла! — хтось буркнув, і кілька голосів засміялися.

Адель сіла, зробила вигляд, що не почула. Але почула. І відчула на собі косі погляди.

— Вона вчора вчилася? Чи їй Маркус задачі надиктовував? — прошипіла Аліна до подружки.