Розділ 10: Ніч істини

Ніч за вікном була тиха, але в кімнаті — тепло й безпечно. На ліжку, поруч, у приглушеному світлі лампи, Адель і Маркус лежали, дивлячись у стелю. Їхні пальці переплелися, долоні трохи пітніли, але ніхто не хотів відпускати першого. Дихання було рівне. Серця билися частіше, ніж зазвичай.

Адель першою порушила тишу.

— Знаєш… Я думаю, що деякі речі ми повинні розповісти одне одному. Ну, якщо хочемо бути… не просто разом, а по-справжньому.

— Я теж про це думав. — Маркус легенько стиснув її пальці. — Бо інакше… все буде лише поверхневе. А я не хочу поверхнево. Я хочу знати тебе.

— Гаразд. — Вона сіла, притулившись спиною до стіни. — Я почну.

Він повернувся до неї обличчям і теж піднявся. Тепер вони сиділи близько, їхні коліна торкались. У напівтемряві Адель ковтнула повітря. Це було важко.

— Тоді, на тій вечірці… — вона затремтіла, — коли я була ще вдома, в Україні… той хлопець… той, хто надіслав той лист… Я думала, що це щось романтичне. Але він… він просто хотів скористатись. Повів мене за будинок… там, де ніхто не бачив… Я встигла втекти. Але…

Маркус мовчав. Не дихав. Очі його потемніли від злості.

— Я не розповіла нікому. Лише тобі. Навіть батькам. Я соромилася. І боялася. Після того я не могла навіть, щоб хтось до мене доторкнувся. І коли ти з’явився… я злякалась. Але з кожним днем мені ставало спокійніше. Бо ти інший.

Він обережно взяв її руку й притис до свого серця.

— Ти сильна. Дуже. І я пишаюся, що ти мені довірилася. Але якщо ти дозволиш — я зітру всі ті сліди, які лишили інші. Обіцяю. Не словом, а кожною дією.

— Я вірю. — Адель тихо опустила голову й сперлася на його плече.

Довго сиділи так. Аж поки Маркус не порушив тишу.

— Моя черга, правда?

— Угу.

— Минулого року… я втратив друга. — його голос був тихим, ніби боявся розбудити минуле. — Він був мені як брат. Ми разом виросли. Він потрапив у погану компанію. І… я знав, що це закінчиться погано. Але я мовчав. Я боявся втратити його, якщо почну лізти з порадами. І одного дня… він напився, сів на мотоцикл і…

— О Боже… — Адель прикрила рот рукою.

— Так. Його не стало. А я лишився. І з відчуттям, ніби я теж винен. Я ж мовчав. Я ж бачив, куди все йде…

— Це не твоя вина…

— Але я не зупинив.

Настала тиша. Адель просто взяла його за руку.

— І тому ти приїхав на літо? — м’яко запитала.

— Так. Щоб втекти. Від усього. Я боявся, що сам зірвуся. У нас був період… я теж почав випивати. Злитися. Ненавидіти себе. Але ця поїздка — мій шанс. І, якби не ти… — він зітхнув. — Не знаю, де б я був зараз.

— Ти тут. І ти не зірвався. І я пишаюсь тобою, Маркусе.

Вони дивились одне одному в очі. У цих поглядах не було жалю. Лише розуміння. Прийняття. Біль, який розділений на двох, стає легшим.

— Знаєш, — сказала Адель трохи пізніше, — у мене є ще один секрет.
— Кажи.
— Я… веду список підозрюваних.
— Тобто?

Вона засміялась.

— Серйозно. Ті листи… Я боюся, що за мною хтось стежить. І я почала записувати, хто міг би це бути. Іноді це здається параноїдальним, але…
— Це не параноя. Якщо твої відчуття про щось кричать — не ігноруй їх. Ми з цим розберемось. Разом.

— Обіцяєш?

— Завжди.

Він узяв її за обличчя і подивився прямо в очі:

— Адель, ти — найважливіша людина в моєму житті. Я хочу, щоб ти знала: я поряд. Завжди.

Вона заплющила очі, притулилась лобом до його лоба.

— І я тебе… дуже люблю.

Ці слова зависли у повітрі, теплі, справжні. Він відповів не словами, а обіймами. І так вони заснули — обійняті, з серцями, які тепер билися в унісон.
Після зізнань, коли стало трохи легше, Адель сказала:

— А пам’ятаєш, як ми ще малі були… і гралися в тій старій хатинці біля лісу? Ми тоді були як "детективи" — шукали сліди злочинців.

— Ага, — усміхнувся Маркус. — І я тоді впав у багнюку, а ти тягнула мене за рукав… А потім ми обидва летіли в ту калюжу, бо ти виявилась слабшою за мої 20 кілограмів.

— Я тоді ледь не плакала, бо думала, що мене посадять у в'язницю за те, що ти забруднив нові штани!

— Але мама тоді нас сфотографувала. І сказала, що ми — команда. І що найважливіше — не бруд, а сміх.

— Я б хотіла, щоб усе завжди було так просто…

Вони засміялися разом, а потім знову замовкли — але вже з теплом у грудях.
Маркус раптом сказав:

— Знаєш… коли я вперше тебе побачив після того, як ми всі переїхали, я не впізнав тебе. Але щось у твоїх очах було… знайоме. А потім — бам! Я зрозумів: це ти. І що ти виросла. І що мені… кінець.

— Кінець?

— Ну… Я закохався. Тихо, без дозволу, без плану. Просто — бах, і все.

— Ти звучиш так, ніби це було злочином.

— А хіба не було? Дивись, ти красива, розумна, дивна — у хорошому сенсі — і ще й із таким смішним сміхом. Я був приречений.

Адель засміялася:

— А ти знаєш, що ти смішний?

— Смішний, але щасливий.
Адель лягла на спину й задумано сказала:

— Якщо ми колись будемо жити в одному місті, то я хочу, щоб у нас був пес. Великий. Але добрий.

— А я — козу.

— Козу??

— Так! Щоб вона їла домашку Мії.

— Маркус!

— Ну а що! Коза, пес, великий диван, я, ти, тиша і…

— І Мія десь на балконі підслуховує все це і викладає в TikTok.

— Звучить як майбутнє мрії.

Вони довго сміялися з цих фантазій. Але в глибині душі кожен із них хотів, щоб хоча б частина цього стала реальністю.
Коли вони лежали вже мовчки, Адель не могла заснути.

“Це все надто добре, щоб бути правдою. Маркус поруч. Я в безпеці. Але ці листи… І плітки… І події з минулого… Чому все одно щось тривожить моє серце?”

Вона повернулась до нього й тихо прошепотіла:

— Тільки не залишай мене.

— Ніколи.

Уві сні вона стояла посеред величезного поля з жовтими квітами. Вітер колихав пелюстки, але було моторошно тихо. Вона йшла босоніж, оглядаючись довкола — нікого.

Аж раптом з'явилась стежка з білого піску. Вона йшла нею, а з неба падали... записки. Одна за одною, легкі, як пір’їнки. Всі з її ім’ям.
На одній було написано:
"Ти не знаєш, хто я. Але я знаю, ким ти станеш."