Розділ 9. Пошепки з темряви

Ранок почався дивно. Ще до того, як мама покликала всіх на сніданок, Адель вже не спала. Сон був тривожний, уривчастий — вона не могла згадати його повністю, але в грудях ще тиснуло важке передчуття.

Вона підійшла до вікна і відчинила його. Повітря було свіже, ще трохи вогке від нічної прохолоди. Внизу хтось шелестів біля поштової скриньки.

Адель насторожилася, швидко вдягла халат і спустилася. Скринька була відкрита. І там… знову лист.

> "Ти сама винна. Ти не повинна була відповідати. Далі буде гірше. Я поряд."

Її руки затремтіли. Лист був написаний тією ж знайомою рукою, але цього разу — в ньому було щось темне, гірке, зловісне. Вона відчула, як холод пробігся хребтом.

– Що трапилося? – пролунав позаду голос Мії.
Адель швидко зім’яла лист і сховала в кишеню.
– Нічого. Просто реклама. – збрехала вона, не зводячи погляду з землі.

---

Сніданок пройшов якось мляво. Мама і тато говорили про плани на вихідні, Левчик голосно розповідав про свій садочок, а Мія підморгувала Аделі – мовляв, ще встигнемо обговорити в школі її нічного гостя, тобто Маркуса.

Та Адель мовчала. Її не полишало те відчуття, що хтось спостерігає.

---

У школі все почалося із шепоту. Вона ще не встигла дійти до свого класу, як за спиною вже почула:

– Вона знову отримала листа… Мабуть, придумує все це, щоб привернути увагу…

– Чула, що вона записує щось у щоденник… як у фільмах про маніяків!

– А її сестра взагалі дивна. Вічно щось не так…

Адель зупинилася. Її обличчя налилося жаром. Вона повільно повернулась до групки однокласниць.

– Повторіть це ще раз.

– А що? – нахабно відгукнулася одна з них, Таїс. – Ти що, сліпа? Всі бачать, що з тобою щось не так. Із цими твоїми "листами". Думаєш, ми тупі?

– Займись краще навчанням. Хоч щось в тебе буде нормальне, – додала інша, і всі розсміялися.

Адель стиснула кулаки. Серце билося так голосно, що вона ледь чула слова. Вона зробила крок уперед.

– Ви нічого не знаєте. І краще не лізьте в те, що вас не стосується. Бо…

– Бо що? – Таїс засміялася ще голосніше. – Ти нам теж листа підкинеш? Психічна!

Адель більше не витримала. Її голос зірвався:

– Я вам нічого не винна! А те, що зі мною відбувається — не вигадки. Просто вам легше сміятися, ніж подумати.

Учителька математики увійшла в клас саме в той момент. Вона глянула на сцену й одразу запитала:

– Що тут відбувається?

Таїс, не гаючи часу, одразу збрехала:

– Адель погрожувала нам, пані Шнайдер. Вона… казала, що підкине нам листи. Ми боїмося...

– Це неправда! – вигукнула Адель. – Вони обмовляють мене!

Учителька суворо зиркнула на неї.

– Адель, я викличу тебе на розмову після уроку. Поводься стримано.

---

Після уроків Адель вийшла з кабінету ще більш розчавлена. І як на зло — біля неї стояла Мія, схиливши голову.

– Що з тобою? – спитала Адель.

– Вони й до мене причепилися… Казали, що я "як сестра – така сама чокнута". Я їм влаштувала! Але потім...

– Потім що?

– Вони сміялися. І я розплакалась.

Адель притисла сестру до себе.

– Не зважай. Ми сильніші, ніж їхні слова.

– Але чому люди такі?

– Бо бояться того, чого не розуміють.

---

Їх наздогнав Маркус. Він ішов швидко, обличчя було зосереджене.

– Що сталося? – запитав, коли помітив заплакану Мію й сумну Адель.

– Школа. Лист. Люди. Все. – втомлено кинула Адель. – Пішли додому. Я все розповім.

Вони йшли мовчки. Маркус тримав Адель за руку. У його очах світилась рішучість.

– Я з тобою. Завжди, – прошепотів він, коли вони вже підходили до будинку.

Адель усміхнулася крізь сльози. Можливо, світ іноді й жорстокий. Але вона не одна. І вона не здасться.

Коли двері зачинилися за Маркусом, Мією та Адель, всі троє були мовчазні. Мама ще не прийшла з роботи, а Левчик грався у своїй кімнаті, голосно співаючи пісеньку з мультика.

Адель сіла на диван і зітхнула. Маркус уважно подивився на неї:

— Говори. Все, як є.

— Це був жах, — втомлено почала вона. — Вони обзивали, сміялись, обмовляли. А вчителька ще й не повірила мені. Сказала, що поговорить зі мною після уроку. І найгірше… Мія постраждала теж.

— Я б їх... — Маркус стиснув кулаки. — Якби я був у класі...

— Але ж тебе там не було. — Адель сумно всміхнулася. — І не маєш що доводити. Просто будь тут. Як зараз.

Маркус присів поруч і взяв її руку. Тиша. Затишна, справжня. Така, в якій не треба багато слів.

— Слухай... — раптом сказав він, — хочеш сьогодні заночувати в мене? Просто — подалі від школи, людей, усіх цих пліток. Ти, я, спокійний вечір. Щось смачне приготуємо. Поговоримо.

Адель здивовано зиркнула на нього:

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Але ж... мама?

У цей момент, як на замовлення, прочинилися двері — мама повернулася з роботи.

— Привіт, діти, — втомлено усміхнулася вона. — Як день?

— Мамо, — Адель підійшла ближче, — можна я сьогодні переночую в Маркуса?

— Що? — мама одразу підняла брови. — Ну, не знаю…

— Я буду з ним, його тіткою, все під контролем, — додала Адель, трохи нервово. — Просто… важкий день. І я не хочу зараз бути вдома.

Маркус додав:

— Моя тітка вже в курсі. І ми навіть можемо подзвонити вам ввечері.

Після короткої паузи мама зітхнула:

— Добре. Але зателефонуйте. І не пізно.

— Обіцяю, — хором сказали обоє.

---

Уже через пів години Адель зібрала невеликий рюкзак. Вона кинула туди піжаму, щітку, телефон, зарядку і — з незрозумілою чуттєвістю — улюблений щоденник.

Вони з Маркусом вийшли з дому, і Мія ще встигла підморгнути:

— Не забудьте дати мені знати, якого кольору в нього піжама!

— Мія! — скрикнула Адель, зашарівшись.
— Ну а що? — Мія засміялася. — Це важливо для статистики!

---

У будинку Маркуса було затишно. Тітка, усміхнена і спокійна, одразу пригостила Адель чаєм і пішла займатися своїми справами.