Розділ 8. Смак змін

Ранок був тихий, хоч у кімнаті ще залишалося відчуття нічної близькості. Промені сонця вже проникали крізь жалюзі, а Адель лежала в обіймах Маркуса, слухаючи, як спокійно він дихає. Її пальці мимоволі ковзнули по його руці, і на серці защеміло.

> "А що далі? Ми тільки починаємо… а вже відлік пішов. Ще трохи — і знову все зміниться. Я не хочу втрачати."

Вона обережно підвелася, щоб не розбудити його, взяла свій щоденник і присіла на підлогу біля ліжка. Писала нерівними літерами:

"Чого я боюся?
— Що це зникне.
— Що він передумає.
— Що все це лише сон.
— Що той, хто пише листи, знає більше, ніж я…"

– Що ти пишеш? – пролунав хриплуватий голос Маркуса.

– Мої дурниці, – посміхнулась вона і швидко закрила зошит. – Йди, бо нас знову впіймають.

Він підійшов, торкнувся її плеча й прошепотів:

– Адель, ти – не дурна. Ти глибока. Я це знаю.

Її щоки порожевіли. Вона не знала, що відповісти, тому просто обійняла його.
На кухні панував звичний хаос: мама щось смажила, тато накривав на стіл, Мія верещала:

– О! Адель, принцеса повернулась! Сподіваюсь, Маркус не хропів! А то ми тут усе чули!

– Міє! – вигукнула мама. – Не починай з самого ранку!

– А що? Я просто дбаю про романтичну атмосферу! – і підморгнула Левчику, який і так нічого не розумів.

– Адель, подай хліб, будь ласка, – попросила мама.

Адель мовчки сіла, тихо усміхаючись. Але раптом…

– Хтось був біля дверей, – сказав тато.

Він пішов до входу й повернувся з маленьким згортком. Там — конверт.

– Це для тебе, Адель, – сказав він. – Без зворотної адреси.

Лист №6

У листі було написано каліграфічно:

> *"Дехто бачить лише те, що хоче. Але ти — ти бачиш більше.
Обережно. Занадто близько — і можна обпектись.

А твої підозри? Хто вже в списку?

— Один із них набагато ближче, ніж ти думаєш."*

Адель пересмикнула. Вона сіла у себе в кімнаті та відкрила окрему сторінку у щоденнику:

"СПИСОК ПІДОЗРІЛИХ"

1. Юліус — завжди дивно дивиться.

2. Ліз — чула, як щось шепоче про мене.

3. Хтось із вчителів?

4. Може… хтось із родини? Ні, не хочу так думати.

5. Але… може навіть Маркус?! Ні. Але... що як?"

П’ятниця. Контрольна з математики. Адель нервувала. Вона відчувала на собі погляди. Особливо від дівчинки Ліз, яка сиділа через два ряди. Та ніби писала, але її очі весь час нишком слідкували за Адель.

Коли вчителька сказала «Почали!», Адель взяла ручку і видихнула. Вона справилась. На подив навіть себе самої. В останні хвилини вона подала роботу з усмішкою.

– Ну ти ж ботанка! – кинула одна з однокласниць після дзвінка.

– Тільки не роби вигляд, що тобі просто щастить, – додала Ліз. – Ми всі бачили, як з тобою няньчаться вчителі.

– Може, хтось із нас теж мав би роман із кимось, щоб мати такі оцінки, га?

– Дівчата, вистачить, – тихо сказала Адель. – Якщо хочете, покажу, як я розв’язувала.

– Та не треба! Ти і так себе найрозумнішою вважаєш! – буркнула Ліз і пішла.

Адель опустила очі. Було боляче. Вона не хотіла ворогів.

На виході зі школи Маркус наздогнав дівчат:

– Чекайте! Я проведу вас.

– Адель сьогодні така зірка! – знову зачепила Мія. – Навіть контрольну на відмінно написала! Дивись, Маркус, ще розумніша за тебе!

– Я цим пишаюсь, – усміхнувся хлопець. – До речі, Адель, я маю для тебе сюрприз.

– Сюрприз?

– Так. Сьогодні ввечері. Довіряєш мені?

– Якщо чесно… навіть більше, ніж собі.

Адель сиділа на підвіконні, загорнувшись у легкий плед. За вікном вже повільно опускався вечір, а на небі розливалося м’яке рожеве світло. Вона саме читала записку знову, намагаючись розгадати кожне слово, коли раптом…

– Цок-цок… – вона почула легкі камінці об вікно.

– Знову? – тихо прошепотіла і підійшла. Відігнула штору — Маркус стояв унизу, посміхаючись.

Він жестом покликав її вниз.

– І чого цей знову задумав? – усміхнулась вона і кинула плед на ліжко.

---

🌇 Зустріч перед заходом

– Адель, – сказав він, коли вона підійшла, – не дивися так недовірливо. У мене все безпечно, романтично і… з сюрпризом.

– О, знову? Сподіваюся, цього разу не стрибати з парашутом.

– Ні, – засміявся. – Але буде щось, що ти дуже любиш. Просто довірся.

– У мене з тобою одні «довірся» і «закрий очі».

– Бо життя з сюрпризами краще, ніж із планами, – хитро сказав він і подав їй руку.

---

Вони йшли стежкою, і Адель постійно питала:

– Ти скажеш куди?

– Ти нетерпляча.

– Я допитлива. Є різниця.

– Знаєш, – раптом сказав Маркус, зупинившись, – мені подобається, коли ти саме така — пряма, чесна, справжня. Ти навіть не уявляєш, як мені цього не вистачало в інших людях.

Адель розгублено усміхнулась.

– Це… несподівано. Але приємно.

Вона навіть не помітила, як її рука міцніше стиснула його пальці.

– А тепер… – сказав він і відкрив дерев’яну хвіртку. – Заплющ очі.

– Серйозно?

– Дуже.

Вона зітхнула й заплющила очі. Він обережно повів її вперед. Вона спотикалась, сміялась, щось бурмотіла, а він лише лагідно поправляв:

– Тихо, пані нетерплячість. Ще кілька кроків.

– Якщо там якась жаба — я піду.

– Там дещо красивіше.

---

🐴 Конюшня

Коли вона розплющила очі, перед нею постала невелика конюшня, прикрашена гірляндою з лампочок. Біля воріт стояв спокійний сірий кінь, а неподалік – невеличкий дерев’яний столик і два стільці.

– Маркусе… – її голос злегка здригнувся. – Це…

– Я пам’ятав, як ти згадувала, що у тебе колись був кінь. Я знайшов місце, де можна просто посидіти, покататися, відчути себе ближче до того спокою, якого ти так прагнеш.

Вона мовчала. А потім підійшла до коня, провела пальцями по його гриві.

– Він такий… спокійний. І гарний. Як його звати?

– Сільвер. Він трохи норовливий, але… тобі сподобається. Я в цьому впевнений.