Розділ 7: Неділя, млинці і таємниці

Ранок у неділю був напрочуд сонячним і тихим. У кімнаті Адель пахло свіжістю, бо вночі вона залишила прочиненим вікно. Вона прокинулася не сама — Маркус ще спав поруч, обійнявши її, його дихання було рівним і спокійним. Вона посміхнулася — ця ніч була магічною.

— Маркусе… — шепоче вона. — Уже ранок.

Він відкрив очі, мружачись від сонця, і легко поцілував її в чоло.

— Хочеш сказати, що я мушу йти? — буркнув він, але усміхнувся.

— Тебе вже побачили, не переживай, — відповіла Адель з іронією.

— Хто?

— Мія. І Левчик. Вони вже кричали на півбудинку. Тому... якщо ти не хочеш, щоб мама нас застукала, краще — йди.

Маркус зітхнув, встав і, не поспішаючи, поліз назад на дерево, з якого вночі потрапив на балкон.

У коридорі вже чулося тупотіння. Адель вийшла — Мія сиділа на підлозі, перекидаючись з Левчиком подушками.

— Добрий ранок, зірка романтики! — вигукнула сестра, — А ви гарно там влаштувалися з Маркусом, ага?

— Мія! — Адель запекло почервоніла.

— Не хвилюйся, я вже все розповіла бабусі й дідусю! Вони тепер на шокотерапії, — розреготалась Мія.

— Ти жартуєш…

— А от і ні. Тільки не бійся — дідусь тільки хмикнув, а бабуся сказала: «Головне, щоб з добрим хлопцем!» І ще: «Адель завжди знала, що їй потрібно». Ну, ти в нас мудра, хіба ні?

— Я тебе задушу подушкою, — буркнула Адель, але сама засміялася.

---

На кухні мама вже готувала каву, тато чистив яблука, а Левчик крутився біля холодильника, випрошуючи щось солодке.

— Хто хоче млинців? — запитала Адель, уже одягаючи фартух.

— Ооо, ти берешся за головне, — усміхнулась мама. — Я віддаю тобі сковорідку з честю.

— А я — міксер, — додав тато.

— А я — все з’їм! — вигукнув Левчик.

— А я — головний дегустатор, — радісно долучилась Мія.

Під час сніданку було багато сміху. Адель уявляла, як бабуся це б прокоментувала: «Нарешті нормальна родинна сцена, а не цирк з грозами!»

Після сніданку мама промовила:

— У мене ідея. Давайте підемо до озера на пікнік. Погода — чудо.

— Ура! — вигукнув Левчик. — Я хочу купатися!

— А я їсти знову! — додала Мія.

— А я… — задумалась Адель. — Можна я запрошу Маркуса?

— Авжеж, запроси, — усміхнулася мама. — Він уже як частина команди.

---

До озера дійшли пішки. Літо ще не закінчувалося, сонце пестило плечі, а трава була соковитою. Маркус приїхав на велосипеді, привіз морозиво і смішну пляжну гру "фрізбі". Вони стелили ковдри, розкладали їжу — фрукти, бутерброди, випічку.

Мія, звісно, не мовчала.

— Маркус, я тебе попереджала: якщо образиш Адель — скажу всім твої дитячі фотки! — вона підморгнула.

— А ти звідки їх візьмеш? — сміючись, запитав він.

— У твоєї мами у фейсбуці все є! Я вже зберегла собі альбом — "Маркус у трусиках". Назва авторська.

Адель ледь не захлинулась чаєм, Марі в цей час написала повідомлення, і Адель поспішила відповісти:

> "Було б краще, якби ти була тут. Ти б насміялася з Мії."

> "Я вже сміюся. Обнімаю. А Маркус — просто вау."

Адель усміхнулася. Все було… майже ідеально.

---

Коли всі відійшли до води — Адель пішла в кущі, щоб відпочити в тіні.

І там… побачила конверт. Невеликий, жовтуватий, трохи вологий.

Вона відкрила його, серце калатало:

> "Ти зробила правильний вибір. Але не довіряй усім, навіть тим, хто здається знайомим. Далі буде складніше…"
— S.

Стиснула пальцями папір. Сховала в рюкзак.

— Адель! — гукнув Маркус. — Ми йдемо ловити жаб! Ти з нами?

— Ага, зараз…

Вона повернулась, поглядаючи ще раз на кущі. Хто залишив лист? Чому саме тут?

…Сонце повільно хилилось до заходу. Поверталися з озера пішки, неквапом, стомлені, але щасливі. Дорога вела через лісисту стежку, потім через поле, де трава ще пахла літом.

Адель ішла трохи позаду з Маркусом. Попереду біг Левчик, кричав щось татові, а Мія вже встигла обійти тему "її майбутнього чоловіка" з трьома варіантами імен. Вона, як завжди, голосно мріяла і розповідала всім, якого кольору в неї буде весільна сукня.

— Гарний день, правда? — тихо сказав Маркус, коли вони з Адель залишилися трохи осторонь.

— Дуже, — усміхнулась вона. — Хочеться, щоб він не закінчувався.

— Тоді… може, не закінчимо його зовсім? — загадково мовив він.

Адель насупила брови:

— Це як?

— Сьогодні опівночі. Як минулого разу. Твій балкон, я — дерево. Єдина різниця: я принесу чай у термосі.

— Ага, і спати ми знову не будемо? — всміхнулась вона.

— Я на це сподіваюсь. Бо хочу поговорити з тобою ще більше. Знаєш… про все.

Адель мовчки кивнула. Вона не сказала, що теж чекала на ці зустрічі. Саме в ці нічні розмови вона починала відчувати щось глибше, справжнє. Щось, чого не було раніше. І з кожною такою ніччю Маркус ставав ближчим.

— Добре, приходь. Але не забувай — Мія вже жартує про весілля.

— Ну, вона не так уже й помиляється, — буркнув він тихо і взяв її за руку.

— Що ти сказав? — Адель засміялася, але всередині щось приємно защеміло.

— Нічого… просто про термос, — усміхнувся Маркус і стиснув її долоню.

Вони наздогнали інших — і разом з родиною повернулися додому. Але Адель уже жила очікуванням опівночі…
Вечір опустився на місто тихим, м’яким покривалом. Адель дивилася у вікно своєї кімнати, де вже горіли ліхтарі, відбиваючись у темних шторках. Серце бились швидше від передчуття — Маркус уже йшов на балкон, тихо ліз по дереву, щоб знову бути поруч.

Вона прислухалась до кожного кроку на вулиці, а коли побачила його силует, посміхнулась і швидко підійшла до дверей. Закрила їх на ключ — невелика міцна деталь, яку вона поставила ще раніше, щоб бути спокійною. Ніхто не зможе зайти без дозволу.

— Готова до нашої нічної розмови? — тихо запитав Маркус, заходячи до кімнати і відразу обіймаючи її.

— Готова. Сьогодні хочу бути впевнена, що ніхто не зіпсує цей момент.