Розділ 5. П’ятниця. Лист. Контрольна. Погляди.

Ранок у їхньому новому домі почався як зазвичай — із аромату підсмаженого хліба, дзвону посуду і легкого гомону на кухні. Адель спустилася в піжамі, трохи скуйовджена, зі слідами сну на обличчі, але в очах уже жевріло щось неспокійне.

— Доброго ранку! — весело крикнула мама, перевертаючи млинці.

— Привіт, — буркнула Мія, з’являючись у футболці з написом „I woke up like this”. — А в когось сьогодні контрольна! — вона хитро глянула на Адель.

— Дякую, що нагадала, — скривилася та.

— Але ти ж все одно знаєш математику краще, ніж половина школи, — додав тато, сідаючи до столу.

Адель саме хотіла посміхнутись, як раптом її погляд зупинився на конверті, що лежав біля дверей. Біла щільна бумага, знайомий почерк. Вона миттю піднялася.

— Що там? — поцікавилась мама.

— Просто… здається… знову лист, — бурмотіла Адель, відкриваючи конверт.

> "Твій список підозрілих людей росте, правда ж? Можливо, варто додати когось, хто завжди поруч, але мовчить. А поки — успіхів на контрольній. Я знаю, ти її складеш блискуче. Я ж бачу тебе..."

Адель ковтнула повітря.

— Знову без підпису? — спитала Мія, підглядаючи через плече.

— Ага... — відповіла Адель, відчуваючи, як у неї похололи пальці.

Батьки нічого не помітили — вони обговорювали покупку нових шкільних рюкзаків. Адель тихенько сховала лист у рюкзак і лише кивнула Мії, мовляв, потім поговоримо.
— Це вже п’ятий, так? — прошепотіла Мія, коли вони йшли знайомою вулицею до школи.

— Так. І цей… зовсім не схожий на попередні. Він ніби… натякає на когось із близьких.

— Це трохи страшно. Але якщо ти справді комусь заважаєш — значить, ти сильна. Пам’ятай це, — сказала Мія несподівано серйозно.

Адель глянула на неї здивовано. Рідко траплялись моменти, коли її сестра була такою мудрою.
Клас зустрів Адель по-різному: кілька учнів привітались усмішкою, хтось просто кивнув, а дві дівчини з останньої парти хихотіли й щось писали в зошитах, час від часу кидаючи погляди на неї.

Учитель математики оголосив:
— Heute machen wir eine Klassenarbeit. Viel Erfolg!

Адель глибоко вдихнула. Вона знала, що готова, але все одно тривожно билося серце. Через кілька хвилин вона заглибилась у задачі — все було знайоме, зрозуміле, майже як вдома.

Коли пролунав дзвоник, вона першою здала роботу. Учитель здивовано підняв брови:

— Sehr schnell. Und... ordentlich. Gut gemacht.

Та щойно вона повернулась на місце, один хлопець у кутку класу кинув голосно:

— О, міс геніальність! Може, ще й відповіді всім роздати?

— Ага, — підтакнула дівчина з останньої парти. — Знову хоче показати, яка вона розумна. Новенька зірка класу.

— Я просто… добре підготувалась, — відповіла Адель спокійно, але з ноткою болю в голосі.

— Ну-ну, — пробурмотіла ще одна. — А ми знаємо, що такі, як ти, довго не витримують.

Адель відчула, як у неї стискається горло. Вона сіла мовчки, не показавши сліз. Але всередині щось заклекотіло.

„Вони мене бояться. Тому й зляться. І це нормально,” — подумала вона, змушуючи себе дихати рівно.

Після уроків, коли вони з Мією йшли додому, раптом позаду пролунав знайомий голос:

— Адель! Почекайте!

Вона обернулася — це був Маркус, усміхнений, із легким рум’янцем на щоках.

— Ви такі швидкі! Я мало не втратив вас із поля зору.

— Може, це ми тебе не чекали, — пожартувала Мія.

— Я просто… хотів пройтися з вами. Хоч трохи, — сказав він, поглянувши на Адель.

— Ми не проти, — сказала вона тихо.

— А як контрольна? — спитав він.

— Добре написала. Але деяким це не сподобалося…

— Ну звісно, — зітхнув Маркус. — Тут не всі люблять розумних.

— Мене це вже не дивує, — відповіла Адель. — Але… трохи боляче.

Маркус глянув на неї серйозно:
— Знаєш, ти не мусиш подобатись усім. Ти просто будь собою.

Вона усміхнулася вперше за весь день.
…Маркус ішов поруч мовчки. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи довгі тіні на тротуар. Він ніби намагався підібрати правильні слова, а Адель ловила кожен його погляд краєм ока.

— Слухай… — нарешті заговорив він. — Я тут подумав. Може, сьогодні… як тоді? Тобто… якщо ти не проти. На балконі. Опівночі.

Адель усміхнулась. Трохи втомлено, трохи сором’язливо — але щиро.

— Я не проти, — прошепотіла вона.

Маркус зупинився біля їхнього будинку.
— Знаєш, я радий, що ми разом. І я… — він нахилився й ніжно поцілував її в щоку, ледь торкнувшись губами. — Побачимось цієї ночі.

Її щоки палали, а серце підскакувало, ніби дитина на батуті.

— Побачимось, — відповіла вона і тихо зайшла до під’їзду разом із Мією.

— ОГОГО! — вигукнула Мія, щойно за ними зачинилися двері. — Я це бачила! Ви що, вже наречені?

Адель скривилася:
— Тихо, тебе чути в сусідній країні.

— А я така рада, така раааада, — жартувала Мія, театрально прикладаючи руку до грудей.

Але її вистава раптово перервалася: із дитячої кімнати вилетів Левчик, їхній п’ятирічний брат, із радісним криком:

— Адель! Мія! Ви вдома! Я малював дракона! — він показав малюнок, де зелена істота вилазила з блакитної хмари.

— Це… точно дракон? — засміялась Мія.

— Так! Це Адель на ньому летить! — гордо сказав малюк.

Адель обняла брата:
— Ти — найкращий художник у світі, Левчику.

— Я знаю, — серйозно кивнув він.
За кілька хвилин усі вже сиділи на кухні. Мама, втомлена, але усміхнена, роздавала порції макаронів із сиром і овочевим соусом.

— Як день, дівчата? — спитала вона.

— Добре, — хором відповіли Мія і Адель.

— У Адель ще й контрольна була, — кивнула Мія. — Вона написала на відмінно.

— Молодчинка! — мама поплескала її по плечу.

— Але однокласники були не дуже раді, — зітхнула Адель.

— Нехай заздрять тихо, — хмикнула Мія.

„Може, й справді краще бути собою і не чекати схвалення,” — подумала Адель, наливаючи собі сік.

У цей момент хтось постукав у двері.