Розділ 4. Новий день, нові виклики

Адель прокинулася від лагідного ранкового світла, що пробивалося крізь штори. Вона ще хвилинку лежала, прислухаючись до звуків нового дому — легкий шелест листя за вікном, спів птахів, гомін вулиці далеко внизу. Це було інше життя, ніж раніше — Німеччина, нова школа, нові правила. І хоч душа прагнула спокою, серце стискалося від тривоги.

Вона глибоко вдихнула і підвелася. На кухні вже пахло свіжо звареною кавою і смаженими яйцями. Мама готувала сніданок, тато сидів за столом і гортанням ранкових газет намагався відволіктися від думок.

— Добрий ранок, Адель! — усміхнулася мама, поставивши перед нею тарілку.

— Добрий, — тихо відповіла дівчина, присівши за стіл.

— Як ти спала? — поцікавився тато.

— Добре, — сказала Адель, але її голос був трохи напруженим.

Мія підбігла з веселим виглядом і сіла поруч.

— Сьогодні ругий день школи! — вигукнула вона.

— Так, — зітхнула Адель, поглядаючи на свій омлет.

— Не хвилюйся, — підморгнула їй мама. — У тебе все вийде.

Дідусь і бабуся дзвонили з України ще вчора, передали багато тепла і підтримки.

---

Дзвінок від бабусі

Поки Адель мила руки, задзвонив телефон.

— Привіт, доню! — почула вона ніжний голос бабусі.

— Привіт, бабусю! — відповіла Адель.

— Як ти там? Школа починається?

— Так, сьогодні другий день.

— Будь обережна, не забувай про нас.

— Я пам’ятаю, — злегка посміхнулася дівчина.

— Якщо щось — дзвони. Ми з дідусем завжди поруч, хоч і далеко.

— Дякую, — прошепотіла Адель.

---

Уроки, знайомства і нові виклики

Школа була величезною будівлею з довгими коридорами і численними класами. Адель йшла коридором, затамувавши подих. Її серце билося швидко, але вона намагалася триматися.

— Guten Morgen! — привітала її дівчина з теплим усміхом.

— Hallo, — відповіла Адель.

Ця проста зустріч трохи заспокоїла її.

У класі діти виглядали привітно, але через деякий час вона помітила, що кілька учнів кинули косі погляди і посміялися над її акцентом.

Після уроків Мія влаштувала сварку з вчителькою.

— Мія, будь ласка, веди себе тихо, — суворо сказала вчителька.

— Я не хочу, щоб ви мене вчили і наказували! — викрикнула Мія.

— Мія, — тихо сказала Адель, — пішли вже додому, бо ти зараз вилетиш зі школи в другий де день.

Адель відчула розгубленість — хотілося і підтримати Мію, і уникнути конфліктів.

---

Список підозрілих збігів

Повернувшись додому, Адель дістала щоденник і почала писати:

Листи з’являються раптово, наче хтось стежить.

Місця отримання: будинок, школа.

Люди, які дивно поводяться: сусідка, вчителька німецької, кілька однокласників.

Почерк однаковий.

Немає підпису.

Вона затримала погляд на останньому пункті, відчуваючи, що це не просто випадковість.

---

Підтримка від друзів

Ввечері Адель зателефонувала подрузі Марі.

— Як у тебе справи? — запитала Марі.

— Складно... Деякі діти дивляться косо.

— Не звертай уваги. Вони бояться того, що не розуміють.

-- А ще ця Мія. Вона взагалі з головою не дружить. Вона вже ледь з вчителькою, поважної людиною ледь не влаштувала бійку.

-- Оу...ну Мія звичайно дає, ти мамі розкажи. Хай вони вирішують проблеми з нею.

-- Я так і зробила. Добре я ще Маркусу зателефоную.

-- Та бувай, ні пуха ні пера!

Потім Адель зателефонувала Маркусу.

— Адель...вже пізно, ти ще неспиш?

— Я тебе розбудила, так? Вибач.

— Ні ти що я неспав просто думав ти вже спиш у такий час. Щось сталося? Проблеми в школі?

-- У мене звичайно ні, а от у моєї любої сестрички яка любить сваритися так! Ти уявляєш вона сьогодні ледь непобилася з вчителькою через те що вона їй робить зауваження. Якщо б я не забрала її, вона б все-таки накинулася на ту вчительку.

-- Слухай, Мія ще дитина. Так у її віці звичайно бувають і розумніші, але ця ще трохи грає дитинство. Ти ж розумна, тому я пишаюся тобою, що в Мії є така сестра зі здоровим глуздом. 

Мені на душі стало тепло, що Маркус так про мене каже.

-- Ти дуже милий. Ти це знав?!

-- Ні, поки ти не сказала. Люблю тобе.

-- І я тебе ще сильніше, добраніч.

-- Добраніч.

---

Відлуння думок

Лягла в ліжко, Адель дивилася у стелю.

«Це тільки початок. Я маю бути готова.»

Вона закрила очі, відчуваючи, що попереду буде багато випробувань, але й надія — світло в кінці тунелю. 

Адель повільно заснула, і її свідомість занурилася в сон, який спершу був затишним, навіть солодким.

Вона стояла на тому самому дереві, яке колись було її схованкою вдома, в Україні. Вітер ніжно колихав гілки, листя шелестіло над головою, і навколо панувала незвична тиша. Усе здавалося таким знайомим і таким далеким водночас. Вона глянула вниз — під деревом стояли мама, тато, бабуся й дідусь. Вони посміхалися і махали їй руками. Адель хотіла злізти до них, зробила крок — і тут раптом гілка зламалася...

Вона впала, але замість удару опинилася посеред класу. Навколо — її нові однокласники. Вони всі були у масках, і кожен повторював:
— Ти тут чужа. Ти інша. Ти ніколи не станеш такою, як ми...

Адель хотіла відповісти, але голос зник. Вона роззирнулася — і побачила записку на парті.
На ній було написано тією ж почерком, що й попередні листи:
„Я бачу тебе навіть уві сні.”

Її серце закалатало. Вона озирнулась — і знову опинилася на дереві. Але цього разу вона була не одна. Поряд сидів Маркус. Він дивився на неї спокійно і тримав її за руку.

— Ти не одна, Адель, — промовив він. — Але дехто не хоче, щоб ти була щасливою.

Вона хотіла спитати «Хто?», та в ту ж мить прокинулася.