Розділ 3. “Це — серйозно?”

Ранкове сонце проникало крізь фіранки, повільно розбуджуючи Адель. Вона потягнулася, пригадуючи вчорашній вечір — той ніжний погляд, тепло долонь Маркуса, і… поцілунок. Її щоки самі по собі порожевіли. Але справжній шквал емоцій накрив її лише після дзвінка, що пролунав ближче до обіду.

— Привіт, — тихо сказала вона у слухавку, коли побачила ім’я Маркус.

— Привіт… — його голос звучав невпевнено, але м’яко. — Я не міг не подзвонити. Просто… Я думав про тебе цілу ніч.

Адель сіла на ліжку, стискаючи телефон.

— Я теж не спала. Я думаю… про все.

Було кілька секунд тиші, і потім:

— Адель… Може, не будемо ховатися за словами? Ми ж обоє відчуваємо. Це ж щось… справжнє, так?

— Так, — видихнула вона.

— Тоді будь моєю дівчиною?

Серце Адель стрибнуло. Вона усміхнулась так, як давно не усміхалась.

— Так, Маркус.

---

Після дзвінка вона вийшла на кухню, а там — як завжди — Мія.
З тарілкою млинців і своїм вічним насмішкуватим виразом.

— Ну що, “пані закохана”? — прошепотіла вона, коли Адель пройшла повз.

— Мія… — тільки і сказала Адель.

— Адель і Маркус під деревом, ла-ла-ла… — почала наспівувати Мія. — Цілуються, обіймаються, а потім…

— Замовкни, — засміялася Адель, ховаючи обличчя руками. — Ти нестерпна.

— Зате правдива! — Мія підморгнула. — До речі, скоро в школу. Твої троянди довго не зацвітуть — там тебе “чудо-клас” чекає.

Адель тільки зітхнула.
Справді. Школа. Я зовсім про неї забула…

І тут у двері хтось постукав. Вона підбігла, очікуючи кого завгодно — але нікого не було. Тільки конверт на землі.
І на ньому знайомий почерк:
„Це ще не кінець…“

Її пальці здригнулися.

— Знову? — прошепотіла вона. — Хто ти?

Вона тримала лист, як щось живе. Цього разу всередині було лише одне речення:
„Твій вибір вже зроблено — але чи впевнена ти, що це правильний?“

— Мія, подивись! — крикнула Адель.

— Тільки не кажи, що знову лист, бо я вже думаю, що то сам Маркус розважається.

— Це не він.

— Ну тоді, Адель, в тебе або таємний шанувальник, або майбутній маніяк.

— Дякую, дуже втішила.

Мія скривилася.

— Жартую… але трохи стрьомно, еге ж?

Адель не відповіла. Вона знову відчула ту саму внутрішню тривогу, що виникала щоразу, як вона знаходила подібні записки.

Школа. Листи. Маркус. Що це взагалі за мікс у моєму житті?

Вона відклала конверт і вирішила — ввечері запише свої здогадки у новий зошит.
Це буде щоденник підозр. Бо що б це не було — вона не хоче бути просто пасивною мішенню.

У школі було незвично тихо для першого дня. Мія постійно озиралася й шепотіла:

— Якщо тут усе такі спокійні, то або ми в раю, або в пастці.

Адель посміхнулася, хоча відчувала тривогу. Все нове — це завжди трохи страшно. Вони з Мією піднялися на третій поверх — кожна пішла у свій клас.

У класі Адель стояли парти півколом, а на дошці хтось кольоровою крейдою написав:
"Ласкаво просимо в наш всесвіт!"

Її зустріла вчителька — молода, усміхнена.

— Адель? Так, ми чекали тебе. Присядь ось сюди, біля Еліни. Вона тобі все покаже.

Еліна, дівчина з русявим волоссям і теплим поглядом, махнула рукою:

— Привіт! Не хвилюйся. Тут нормальні. Ну… більшість.

Адель ледь помітно всміхнулась.

Знайомство з класом пройшло спокійно. Її прийняли без зайвих питань. Навіть було кілька добрих усмішок, жартів і маленька екскурсія по школі на перерві.

Мія, навпаки, після першого уроку виглядала так, ніби тільки що повернулася з війни.

— Моя класуха — вогонь. Якось вона сказала, що не вірить у Wi-Fi, бо той, мовляв, викликає демонів.
А ще мене посадили з хлопцем, який назвав мене "місячна принцеса".

— Це комплімент?

— Ні! Це був погляд із серії "я знаю, що ти інопланетянка".

Адель розсміялася:

— Ну, вітаю, офіційно розпочали.

---

Після уроків вони вийшли на шкільне подвір’я. Повітря було теплим, вечірнім. І тут…
— Гей! — долинуло ззаду.

Маркус — з рюкзаком через плече, усміхнений і трохи задиханий — наздогнав їх.

— Дівчата, можна вас провести?

— Ми не проти, якщо ти не проти терпіти наші жарти, — сказала Мія і ледь помітно підморгнула Аделі.

— Я вже звик, — усміхнувся він і поглянув на Адель. Її щоки знову порожевіли.

Вони йшли повільно, розповідаючи про шкільні враження, слухаючи Мію, яка вигадувала на ходу нові прізвиська для своїх однокласників. Біля воріт Маркус зупинився.

— Адель, може, сьогодні ввечері… Після всіх домашок, коли буде вже тихо... Я прийду до твого двору?

Вона відчула, як щось тепло ковзнуло всередині. Хвилювання? Очікування? Радість?

— Добре, — кивнула вона, дивлячись йому прямо в очі. — Приходь.

— Домовились, — сказав він тихо. — До ночі.

І пішов. Адель ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід.

— О, Боже, — простогнала Мія. — Якесь кіно. Ніч, зустріч, двір… Залишилось тільки, щоб ти вилізла на дерево в білій сукні.

— Дуже смішно, — буркнула Адель, але в душі світилася.

У квартирі витав запах вечері — картопляного пюре, тушкованих овочів і м’ясних котлет. За столом усі вже сиділи: тато, Мія, Адель і маленький братик, який бив виделкою по столу, чекаючи, поки почнеться вечеря.

— Отже, як перший день у школі? — запитав тато, наливаючи собі чай.

— Я пережила, — сказала Адель з усмішкою. — Навіть не так погано. Люди приємні.

— Я не впевнена, що мої — люди, — додала Мія, жуючи. — Вони трохи… позаземні.

— Знову з жартами, — зітхнула Адель.

— А що, без жартів ми хто? Просто сім’я? Нудно.

— Ну добре, тоді ти — головний клоун.

— Із задоволенням!

Усі засміялися. І навіть тато усміхнувся, хоча він рідко дозволяв собі розслабитися.

Після їжі всі перейшли до десерту — чай із медом і скибка яблучного пирога. За вечерею вирішили подзвонити бабусі та дідусю. Відеозв’язок тримався погано, але голоси були чіткі.