Розділ 2. Новий день — нові кроки

Ранок почався з запаху свіжо звареної кави та теплого хліба, який мама щойно дістала з духовки. Вони зібралися за великим столом на кухні — тато, мама, Адель, Мія і маленький братик. За вікном було сонячно, але в повітрі ще відчувався прохолодний подих ранку.

— Сьогодні чудовий день, щоб зробити нові плани, — сказала мама, розкладаючи тарілки з омлетом і свіжими овочами.

— А хто вже налаштований на прогулянку? — додав тато, поглянувши на дітей.

— Я! — вигукнув братик, який лише прокинувся, та одразу захопився своїм плюшевим ведмедиком.

Адель мовчки їла, ковтаючи шматочки і думаючи про майбутню зустріч.

— Маркус домовився піти зі мною до парку, — нарешті сказала вона.

Мія підняла брови:

— О, оце так! Буде романтика?

— Не поспішай, — усміхнувся тато. — Просто прогулянка.

Після сніданку Адель взяла легку куртку і вийшла на вулицю. Парк, де вони гуляли ввечері, сьогодні виглядав зовсім інакше — яскравіше, живіше. Пташки співали, діти каталися на велосипедах, а сонячні промені пробивалися крізь листя дерев.

— Привіт, Адель! — почувся знайомий голос.

Маркус стояв біля лавки, посміхаючись. Його очі блищали від ранкового світла.

— Привіт, — відповіла вона, трохи червоніючи.

Вони почали йти вздовж алеї, розмовляючи про те, як їм здається нове місто, школа, люди.

— Тут все інакше, — сказав Маркус. — Але я вірю, що ми знайдемо своє місце.

— Сподіваюся, — відповіла Адель. — Я все ще відчуваю себе чужою, наче це не моє життя.

Вони замовкли на мить, слухаючи шелест листя.

— Ти пам’ятаєш наш перший лист? — запитав він несподівано.

— Так. Той, що мене лякав.

— Не все так просто, — посміхнувся Маркус. — Але я тут, якщо що.

Адель поглянула на нього і відчула, що в цьому світі їй уже не так самотньо.

— Ходімо до мене, — несподівано запропонував Маркус, коли вони дійшли до невеликого скверу біля парку.
— Батьки на роботі, тож буде тихо.

Адель трохи розгубилася, але в серці відчувала, що може довіряти йому. Вона швидко зателефонувала татові.

— Привіт, тато, — почала вона, трохи нервуючи.
— Можна я піду з Маркусом до нього додому? Не надовго.

З іншого кінця лінії пролунав голос, що був і суворим, і стримано лагідним одночасно.

— Добре, але не затримуйся. І слухайся.

— Добре, дякую!

Вони пішли вулицями, поки Маркус не зупинився біля невеликого, але охайного будинку з білими вікнами та квітниками біля дверей.

— Ось тут я живу, — гордо сказав він, відкриваючи двері.

Усередині було затишно: на стінах висіли картини, а на полицях — книги та грамоти. Маркус провів її до своєї кімнати — світлої і трохи захаращеної, як і всі кімнати підлітків.

Як тільки вони сіли, раптом пролунав дзвінок телефону.

— Це Марія, — пояснила Адель, беручи телефон. — Вона моя найкраща подруга.

Вона натиснула кнопку гучного зв’язку.

— Привіт, Марі! — усміхнулася Адель.

— О, ти у Маркуса! — почула у відповідь. — Я думала, ви разом ходите? А ти сама?

— Ні, ні, просто зустрілися прогулятися, — відповіла Адель, помітивши, що в кімнаті Маркуса телефон стоїть на столі, а Маркус теж прислухається до розмови.

— Хм, цікаво, — сміялася Марія. — Я знаю, що ви — команда.

— Марі, не плутай все, — намагалася Адель зберегти спокій. — Це просто дружба.

Маркус, почувши це, посміхнувся, але по його очах можна було прочитати дещо інше.

— А ви давно знайомі? — запитав він, злегка піднявши брови.

— З дитинства, — відповіла Адель. — Вона живе в Італії, ми спілкуємося по телефону.

— Значить, не можна недооцінювати силу дружби на відстані, — задумливо промовив Маркус.

Раптом у розмову втрутилася Мія, яка раптом зайшла до кімнати.

— О, оце так! Телефонна конференція! Може, мені теж подзвонити з моїм нареченим? — пожартувала вона, підморгнувши Аделі.

Усі засміялися, і напруга трохи спала.

— Добре, — сказала Адель, вимикаючи гучний зв’язок. — Тоді розкажи мені більше про цей будинок. Тут має бути якась твоя таємниця?

— Залиш мою таємницю при собі, — посміхнувся Маркус, і вони заговорили про шкільні будні, плани на майбутнє і все, що хвилювало.

Пізній вечір вкривав місто м’яким напівтемрявним покривалом.
Час летів непомітно, і Маркус подивився на годинник.

— Вже пізно, — сказав він, — я проведу тебе додому.

Адель кивнула, її серце трохи прискорилося.

Вони мовчки йшли тихими вуличками, дихаючи прохолодним повітрям і слухаючи свої кроки.

— Цей день був… — почала Адель, але Маркус обережно взяв її руку.

— Тихо, — прошепотів він. — Просто будь зі мною.

Вона відчула тепло його долоні і дивилася на зірки, що поступово загорялися над будинками.

— Я радий, що ти тут, — тихо зізнався він.

Коли вони підійшли до воріт дому, Маркус зупинився, повернувся до Адель і, дивлячись їй у очі, ніжно притягнув до себе.

Їхні губи зустрілися у легкому, обережному поцілунку — ніби тихому обіцянні нових початків і незвіданих почуттів.

Адель відчула, як з її грудей підіймається хвиля тепла, змішана з трохи страхом і здивуванням.

— Добраніч, — прошепотів Маркус, відступаючи.

— Добраніч, — відповіла вона, посміхаючись і не відразу спромігшись відійти.

Вона стояла біля дверей, довго дивлячись, як він зникає у темряві, і вже знала — це ніч, яку вона ніколи не забуде.
Адель закрила двері за собою і, опираючись спиною на холодне дерево, глибоко вдихнула нічне повітря. Серце все ще шалено билося, немов хотіло вирватися назовні.

Що це було? — подумала вона. Цей поцілунок... він був ніжним, справжнім, але я зовсім не готова.

Їй хотілося одночасно і злякатися, і радіти, і зрозуміти, що тепер відбувається з її серцем.

Чи варто довіряти? — питала себе вона. Чи не зламає він мене, як усе, що було раніше?

Але водночас у душі з’явився промінчик тепла і надії, який складно було ігнорувати.

Може, це початок чогось справжнього? — мріяла вона тихо, закриваючи очі.