Розділ 1. Новий дім, стара тиша

Прокинувшись серед чужих стін, Адель не одразу зрозуміла, де вона.
Нова кімната пахла по-іншому — трохи пилом, трохи ваніллю, трохи чужим. М'яке ранкове світло стікало по стінах, як нова глава її життя — тиха, ще не прочитана.

Мія поруч тихенько хропіла, обійнявши свого плюшевого лиса. На мить усе здалося мирним, навіть спокійним. Але в грудях щось важке не давало дихати на повні легені.

— Це тепер наш дім, — пошепки сказала Адель у стелю. — А відчувається, ніби я ще на валізах.

Вона встала, зазирнула у вікно. Двір був маленький, із брукованою доріжкою, кількома деревами і поштовою скринькою біля воріт. Собаки гавкали десь у сусідів, ворони обережно ступали по даху гаража.

На кухні вже хтось ворушився — мама. Вперше за довгий час вони були разом. Але після такого довгого розставання, близькість здавалась трохи… штучною.

Адель почала розбирати речі. Одна футболка, друга, блокнот, подарунок від Маркуса, старі листи...
І тоді — торкнулась пальцями того, що змусило серце пропустити удар.

Записка. Та сама, з валізи.
Вона відкрила її повільно, ніби боялась прочитати.

> «Ти зробила крок туди, де буде більше питань, ніж відповідей. Але не хвилюйся, я поруч.
Це життя — не вигадка. Але воно не обіцяло бути спокійним.
Далі буде…»

— Що за... — прошепотіла вона.
Хтось стежить. Хтось продовжує писати.

Мія зайшла до кімнати з сонною посмішкою й чашкою какао:
— Знову говориш сама з собою? В Німеччині це, напевно, теж модно.

— Я думаю, це всюди модно, якщо поруч сестра з твоїм почуттям гумору, — відповіла Адель, ховаючи лист під книжки.

— Що там? — Мія заглянула.

— Нічого. Просто стара записка. — Усмішка, майже правдива.

Мама покликала снідати. Вони сіли за стіл — мама, тато, Адель і Мія.
Було трохи ніяково. Наче після довгого мовчання ніхто не знає, що сказати.

— Ну як перша ніч? — спитала мама, наливаючи чай.

— Спала, як після марафону, — пробурмотіла Мія.

— Адель?

— Нормально, — коротко відповіла вона.

Її погляд ковзнув по кухонній шафі. На ній лежав старий альбом. Вона знала, там — фото з минулого. Зі старого дому. З тих, кого більше нема поруч.

— Можна сьогодні вийти в місто? — раптом спитала вона.

— Тільки з Мією або з нами, — відповіла мама. — Ще нічого не знаєш тут.

— Як завжди… — буркнула Адель, відштовхуючи тарілку.

У голові крутився лист.
Хто? Чому? Як він опинився в речах?

Їй знову здалося, що тінь минулого простягнулася аж сюди — через кордони, через дні, через сни.

---

> «Я ще не почала нове життя. Я просто переїхала.»
— Адель

Після вечері мама залишилась розбирати речі на кухні, а тато запропонував вийти на прогулянку.
— Візьмемо братика, — сказав він, — йому теж корисно подихати свіжим повітрям перед сном.

Мія одразу схопилася.
— Адель, іди з нами! Це буде… ну, майже як екскурсія нічним Берліном. Ну, добре, передмістям. Але все одно романтично!

Адель скривилась, але кивнула.
Було щось привабливе в ідеї просто йти. Не говорити. Дивитись.

Парк був недалеко. Вуличні ліхтарі кидали м’яке світло на доріжки, а прохолодне повітря пахло вологою травою й липами. Маленький братик радів кожному жуку й кожній гойдалці. Він біг попереду, в захваті, з дитячою простотою.

— Тут зовсім не як у нас вдома, — сказала Мія, тримаючи руки в кишенях.
— Звісно, — зітхнула Адель. — Тут і вдома немає.

Тато дивився на доньок, мовчки, ніби теж ще не міг звикнути, що вони — тут. Всі разом, але в іншому світі.

— То як у школі плануєш бути? — спитав він тихо.

— Як виживець, — сухо відповіла Адель. — Спочатку розвідка, потім маскування. Потім, якщо пощастить, знайдуться союзники.

Тато усміхнувся.
— А я думав, ти йдеш туди, щоб вчитись.

— Це побічний ефект, — хмикнула вона.

Мія побігла вперед, до брата. Але скоро вернулась назад, штовхнувши Адель ліктем.
— Дивися! Отой хлопець... Він на тебе дивиться.

— Де? — озирнулась Адель.

— Вон, біля фонтану.

Був справді якийсь хлопець. Старший. Можливо, 16–17. Стояв із книжкою в руках, але на секунду їх погляд зустрівся з її.

— Здається, в Німеччині мені доведеться теж з кимось сваритися, — прошепотіла Мія. — Бо ти знову ловиш погляди.

Адель не відповіла. Її серце прискорено билося. Але не через хлопця. А через дивне відчуття — щось у ньому здалося… знайомим.

Тато сказав, що час іти додому, бо малому вже злипалися очі. Але Адель все ще раз поглянула на фонтан.

Хлопця вже не було.

---

Удома, коли вони вже зняли взуття й готувались до сну, Адель знову згадала про лист.

> «Далі буде…»

Вона подивилась у вікно. За ним — ніч. Тиха, як і місто. Але всередині неї був шум. І чомусь здавалось, що завтра принесе щось більше, ніж просто звичайний ранок.

---

> «Навіть у чужому місті спогади завжди йдуть поруч. Іноді — попереду.»
— Адель

Коли всі вже полягали спати, Адель вкрадькома взяла телефон і, вкрившись ковдрою з головою, натиснула на ім’я, яке було її рятівним кругом впродовж останнього року.

Марія.
Її голос почувся майже миттєво, теплий, рідний.

— Адель? Ти вже там?

— Уже, — пошепки відповіла вона, затискаючи вуха, щоб не чути звуків нового дому. — Ми сьогодні вперше гуляли ввечері. Тут парк... інший. Я весь час думала, що побачу когось знайомого. Але не побачила.

— Зрозуміло. Відчуття, ніби ти на зйомках серіалу з чужим сценарієм?

— Точно. І я ще не знаю, чи моя роль — головна, чи просто... тінь.

— А як Мія?

— Як завжди. Іронія, жарти. Її не зламати нічим.

— А ти?

Адель довго мовчала, потім зітхнула.

— А я ховаю листа.

— Знову?

— Так. У валізі був. І знову цей підпис: «Далі буде…».

— Може, це хтось із минулого? Маркус?

— Ні. Не його стиль. Занадто... загадково. Він — як на долоні. А тут — наче хтось читає мої думки. І випереджає мої кроки.