-28-

Холод пронизував до кісток. Десь за межами будівлі протяжно завивав вітер, розповідаючи свої сумні історії, і дерева відповідали йому, зі скрипом прогинаючи своє гілля.

Думки кволо рухалися в голові, безрезультатно намагаючись щось повідомити сонливій свідомості, яка тільки-но почала збирати в єдине мою сутність.

Як же ж холодно... певно вікно знову відчинене. І де моя ковдра?... Так, потрібно прокинутися, а то зовсім замерзну і захворію... хм, головне примару знову не зустріти.

Як тільки я згадала про примару, спогади прорвали захисну дамбу сонливості і я різко розплющила очі, згадуючи події останніх днів. Це був лише сон?

Навколо панувала темрява, вітер так і продовжував підвивати і я ніяк не могла зорієнтуватися де знаходжусь.

Збоку хтось застогнав і я напружено почала вглядатися в чорноту оточуючого простору, але так нічого й не помітила.

- Деміане, це ти?, - тихо сказала я, починаючи обережно водити біля себе руками.

Кам'яна підлога була дуже холодною, але я чомусь боялася зрушити з місця. Мені здавалося, що ми знаходимося на маленькому виступі в якійсь печері і будь-який необережний крок призведе до того, що я полечу в страшне провалля, яке обов'язково має знаходитися в декількох сантиметрах від мене.

- В тебе бурхлива уява, - щось прошелестіло неподалік від нас. - Але ти вже вдома, ніякого провалля тут немає.

- Вдома, - відлунням відізвалася я, шукаючи поглядом джерело звуку.

В цей раз темрява почала відступати і я нарешті зрозуміла де ми знаходимося, побачивши кам'яний стіл для прощання посеред склепу, над яким знову матеріалізувався привид.

Раптом щось доторкнулося до моєї ноги і я з коротким викриком сіпнулася в бік.

- Тихо, Алекс, це лише я, - прохрипів Дмитро, важко піднімаючись на ноги, і простягнув мені руку.

- Ти... вибач, - я кивнула, ковтнувши слину, і прийняла допомогу, так як розуміла, що самостійно стати на ноги не зможу.

- Діти... у нас мало часу, - знову прошелестів привид, привертаючи нашу увагу до себе.

- Бабусю, це весь час була ти... ми з тобою зустрічались, - почала було я, згадавши перетворення пані Негош на примару. – Де наші друзі?

- Так, Олександро, - нарешті я змогла побачити під каптуром привида, замість страшної темряви, обличчя своєї прапрабабусі. - Я не могла відкрито спілкуватися з тобою, не могла допомогти, поки ти сама не звернешся до мене і не зрозумієш все. Вона контролює мене, примушує вбивати... ти мусиш допомогти, звільнити... а ваші друзі… вони там, звідки ви почали свою подорож, вони в безпеці.

- Хто, хто контролює і примушує тебе?, - я стиснула кулаки, зробивши крок вперед до примари, але похитнулася, втративши підтримку.

- Не втікай від мене, - Грей знову підхопив мене, притягуючи в обійми. - Ти ще слабка.

Я відчувала напруження чоловіка і розуміла, що йому також важко дався цей перехід, але він виявився більш стійким, ніж я, і готовий підтримувати мене і захищати, якщо це знадобиться.

- Я не можу назвати ім'я, - сумно сказала Віра, починаючи сильніше миготіти, відчувалося, що вона злиться через свою безпомічність. - Ти мусиш мені допомогти...

- Поясніть як і ми все зробимо, - твердим, рівним голосом сказав Дмитро.

- Так... ви допоможете, я знаю, ви зможете, - привид знову заспокоївся і, помовчавши хвилину, почав розповідати. - Алекс, твоє застереження на кораблі мене не переконало, хоча капітан з Марі, після вашого повернення додому, ще неодноразово намагались поговорити зі мною про Женев'єву, пам'ятаючи, що це було дуже важливим для вас.

- Вони все пам'ятали?, - я знітилася, згадуючи минулі події.

- Так, але я це зрозуміла набагато пізніше, вже після свого переходу у світ примар, - кивнула моя прапрабабуся. - Вони змінилися тоді... точніше зникла енергія, яку я відчувала в дівчині раніше, а от стосунки в пари стали серйознішими і вони навіть обвінчалися, коли ми прибули в порт... але зараз не про це.

Після того, як ми нарешті приїхали, клопоти заполонили весь наш вільний час досить швидко. Олександр почав займатися питаннями оформлення землі, побудовою маєтку та іншими документами. Я також налагоджувала зв'язки та підтримувала чоловіка як могла, але все більше часу почала забирати підготовка до народження нашого спадкоємця.

Здавалося, що все складається добре, але я почала більш емоційно реагувати на оточення і зрозуміла, що Женев'єва дійсно змінилася, вона віддалилася від мене і явно заздрила. Якби не зернятко сумніву, яке ти поселила в моїй свідомості ще на кораблі, я б цього всього не побачила.

І от настав переломний момент у наших з компаньйонкою стосунках. Одного вечора я випадково натрапила на неї та Олександра в його кабінеті. Вони пристрасно цілувалися, явно не плануючи зупинятись. Я була в гніві і вигнала колишню подругу з дому, а своєму чоловіку сказала, що повернусь до Франції.

Пізніше я дізналася, що він мене не зраджував, а це була перша активна спроба Женев'єви отримати його, так як раніше всі її натяки різко обривалися ще в зародку самим Олександром. Це підтвердив і невеличкий жертовник зі свіжими інгредієнтами та символікою Мари, який я знайшла в кімнаті своєї компаньйонки, травам на вівтарі було не більше тижня, а вони освячуються лише один раз і зберігаються потім засушеними.

Ми з чоловіком помирилися, я зняла чари, але серйозно задумалася про небезпеку, яка може загрожувати моїм нащадкам у майбутньому.

Тому я захистила наш дім і свій рід... можливо це було досить імпульсивно, але тоді мені здавалось, що це найкращий варіант.

- Що ти зробила?, - пошепки запитала я, коли примара замовчала.

- Я провела ритуал на крові, який мав вберегти моїх нащадків від зла, - так само тихо відповіла Віра, поглянувши знову на мене. - Але деякі моменти я не врахувала... не знала цього тоді. Магія прив'язала мене до цього світу і після смерті я не змогла піти на переродження, а залишилась тут.