-23-

В таверні було досить людно. Вечір ще не захопив місто у полон, але багато хто вже почав відпочивати від турбот, які приніс їм цей день.

- Он ті чоловіки, - Грей кивнув, показуючи мені компанію за дальнім столиком. - Сядемо неподалік від них, щоб чути розмови.

- А де ті панянки? О, і цих добродіїв наче менше, ніж було на вулиці, - хмикнув Богдан.

- Думаю, що вони їх полонянки і жінок відвели в кімнату, в якій хтось залишився їх охороняти, - задумливо сказав Грей і швидко пішов вперед, побачивши, що неподалік від компанії, яка нас цікавила, звільнився столик.

Як тільки ми сіли, до нас підскочила симпатична дівчина, дуже схожа на Іванку, принаймні жвавим блиском в очах та життєрадісною енергією, яку розливала навколо себе.

- Щось замовите?, - дівчина відкрито усміхалася нам.

- Емм, так..., - Грей кивнув і замовив досить солідний обід та випивку. - ... наразі все, але ми плануємо довго сидіти, тому можливо ще щось замовимо пізніше.

- Чудово, - офіціантка засяяла ще яскравішою усмішкою. - Ви не пожалкуєте. Незабаром почнеться вистава, а потім нашим гостям зіграє відомий менестрель з західної Європи.

- Дякуємо, заради цього і прийшли, - кивнув брюнет, витягуючи гроші і одразу ж розраховуючись за замовлення. На здивований погляд нашої співрозмовниці він додав, - ми також приїхали з Європи і звикли одразу ж платити за все, щоб потім не було ніяких непорозумінь, за довгий вечір багато чого може статися.

- Яка гарна звичка, - розсміялася дівчина і, взявши гроші, побігла за нашим замовленням.

- Ти чого?, - Богдан нахилився до Дмитра, насупивши брови.

- Нам швидше за все доведеться швидко та непомітно звідси піти, - відповів йому брюнет. - А клієнти, які вже розрахувалися за вечерю, завжди менше цікавлять власників закладу… та й повечеряти потрібно нормально, ти ж з нами і ми тепер підемо звідси лише тоді, коли отримаємо відповіді.

- Хм, логічно, - кивнув Бодя.

- Щось Богдани ніде не видно, - я напружено роззиралася навколо, але блондинку так і не помітила.

Раптово мій погляд зупинився на темноволосому чоловіку, який сидів напівобертом до нас, смакуючи вечерею.

- Хлопці, погляньте, - прошепотіла я, кивнувши в бік чоловіка. - Бачите?

- І тут вогники, - здивовано протягнув Дмитро. - Але ж цього пана наче не було в тій компанії. Та й сидить він окремо.

- Когось він мені нагадує, - задумливо сказав Богдан.

- Олександра Грома, - тихо відповіла я, розуміючи, що бачу зараз свого прапрадідуся.

- Ого, а вечір стає все цікавішим, - хмикнув Дмитро і вже голосніше подякував за замовлення, яке нам принесли.

Вистава, яку анонсувала нам офіціантка, виявилася досить простою, більше схожою на звичайні діалоги скомпоновані з розповіддю.

Поважний дядечко глибоким низьким голосом розповідав казку про морську царівну та рибалку, в якого та закохалася, а молоді хлопець та дівчина відігравали діалоги персонажів.

Одяг у мандрівних акторів був досить простим, але відвідувачам, які вже були напідпитку, історія сподобалася і вони навіть підбадьорювали рибалку, щоб він вже нарешті переходив до активних дій з морською красунею, а не обмежувався зітханнями та поцілунками.

- Може і нам комісії якусь поляну накрити, коли виставу будемо ставити, - хмикнув Богдан, потягуючи вино. - Он як людям навіть низькопробні сценки заходять добре, коли градус в організмі стає вищим.

- Угу, так тобі це й дозволять, - хмикнула я, згадуючи суворий погляд батька, коли він бачив як хтось починає зловживати алкоголем.

Несподівано до зали зайшла Богдана. Дівчина була одягнена в дорогий чоловічий костюм і виглядала задоволеною життям.

- Бетті, нам потрібно до неї, - сіпнувся Бодя, але Грей втримав його за руку.

- Зачекай, - чоловік кивнув в сторону блондинки і ми побачили як вона неквапливо почала рухатися до нас, завершивши розмову з високим чоловіком з закладеним у хвіст волоссям, що певно був паном Соулом.

- Привіт, - Бетті сіла за наш столик, відкидаючись на спинку стільця. Дівчина оглянула нас, криво посміхаючись і, після того як ми відповіли на привітання, продовжила. - Щось ви не поспішали до мене.

- Ти теж чомусь не спробувала нас знайти, - хмикнув Богдан. - А чоловіку набагато простіше без нагляду пересуватись містом. Могла б Деміана знайти в перший же день.

- Могла, але не хотіла, - фиркнула дівчина. - Я спочатку злякалась, коли зрозуміла куди потрапила, хотіла бігти в порт і все таке, але потім передумала.

- Але чому?, - я здивовано подивилася на нашу співрозмовницю.

- Чому? Хм, ну почнемо з того, що родина Соул виявилася в сотні раз кращою, ніж моя, - криво посміхнулася Богдана, починаючи свою розповідь. - Вони готові вбивати один за одного, батьки хвилюються за своїх дітей, навчають їх виживати в жорстоких реаліях дорослого світу і ставляться з розумінням до забав молоді, навіть заборонених.

У мене тут є майбутнє. Хто я в своєму світі? Правильно - ніхто! Симпатична дівчинка, якою користуються всі бажаючі. Ви думаєте, що мені це подобається? Ні! Я просто змушена так жити... А, та кому я зараз це все розповідаю, ви мене не зрозумієте. Впевнена, що кожен з вас має нормальні родини, а не лише матір-п'яничку, яка почала торгувати своєю донькою, як тільки їй виповнилося п'ятнадцять років.

- Богданко…, - я шоковано прошепотіла ім'я дівчини, намагаючись взяти її за руку.

- Не потрібно мені твоє співчуття. І не називай мене так, як звала вона..., - фиркнула блондинка, відкинувши мої пальці. - Я вже давно покинула батьківський дім і живу в своє задоволення. Мені придбали квартиру, фінансують всі мої забаганки за те, що я вправно виконую свої функції, майстерність в яких я відшліфувала за ці роки краще за все. Я думала, що в моїй ситуації інакше бути не може, але помилялася. Доля подарувала мені шанс на нове життя і я ним скористаюся.

- Бетті, але ж ми маємо повернутися додому, - насуплено сказав Богдан. - Я розумію тебе, але не можна залишатись тут.