-19-

Ранок. Голова знову болить, як після вчорашньої наради з тимчасовою родиною. Ще й сонце заважає відпочивати. Чому я не закрила гардини ввечері?... Ввечері... а що було вчора?

Картини вчорашніх подій пролетіли яскравими фрагментами калейдоскопу в моїй пам'яті: нарада, Бодя з Богданою, Деміан, альтанка, туман з вогниками, примара...

Я розплющила очі і ривком сіла в ліжку. Голова почала паморочитися і світ затанцював.

- Ох, що ж це таке, - я застогнала, намагаючись сконцентруватись.

Коли картинка стабілізувалась, я змогла лише шоковано відкривати та закривати рот, потираючи очі та роззираючись навкруги.

Маленька кімнатка з кам'яними стінами, лампадка на столику біля вікна, проста, хоч і досить охайна, з натуральних матеріалів, білизна на ліжку... дідько, де я?

- Мамо! Ма-амо-о, - десь в коридорі пролунав жіночий крик. - Розбудіть Марі, а то вона так до вечора ще спати буде.

Хтось прошелестів у відповідь і я почула кроки людини, яка підіймалася сходами. З кожною хвилиною темп ходи невідомого змінювався, а голос, який так і продовжував щось тихо говорити, ставав більш грубим та знайомим.

- Прокидайся, сонько, ранок вже, - двері різко відчинилися і я побачила на порозі Богдана, який широко посміхався мені.

- Бодя? Що тут відбувається? Де ми?, - я підскочила на ноги, притримуючись за спинку ліжка, через те, що в голові знову запаморочилося.

- Воу, тихіше, бачу тобі ця телепортація важче далася, - чоловік підскочив до мене і допоміг сісти.

- Так, зовсім щось недобре, - кивнула я і, насупившись, подивилась на свого співрозмовника. - Яка до біса телепортація?

- Ну, ми зараз в будинку родини Морт, в тілах своїх персонажів, - знизив плечами чоловік.

- Емм... не зрозуміла, - я закліпала очима, намагаючись співставити слова здорованя з реальністю. - Тобто в тілах персонажів?

- Не знаю як це відбулося і чому, але ти зараз дівчина, хоча обличчя я бачу таке як було, - блондин перевів погляд вниз на тонку нічну сорочку, в якій я спала.

- Не хочу тебе розчаровувати, - хмикнула я, зрозумівши що саме розглядає Богдан, і підтягнула покривало з ліжка до себе. - Але я бачу тебе таким як і раніше, хоча й в дивному жіночому одязі.

- Хіба? Але чому ж я..., - здивовано почав запитувати чоловік.

- Тому що я і є жінка, - важко зітхнувши, я вирішила зізнатись, щоб не заплутувати товариша ще більше. - Просто приїхала на конкурс в образі хлопця і під прикриттям була.

- Ого, - Богдан почесав потилицю, знову уважно розглядаючи мене. - Ну, я помітив, що ти трохи витончений... витончена для хлопця, але думав, що то манери та виховання такі... а потім ще й ваші з Деміаном погляди і вчинки... подумав, що ти просто з нетрадиційних... але тепер все на свої місця стало.

- Та я вже зрозуміла, що погано граю свою роль, - хмикнула я, почувши слова свого співрозмовника. - Розповідай тепер про це місце.

Богдан кивнув і сів біля мене на ліжку, задумливо зминаючи поділ довгої сірої сукні.

- Я прокинувся в схожій на твою кімнаті ще на світанку. Почав роздивлятися що і як, не розуміючи куди потрапив. Потім побачив в дзеркалі стару бабу і злякався, розуміючи, що то я.

Наступний мій вчинок певно був нелогічним, але я запанікував. Вискочивши в коридор, я почав бігати по будинку, намагаючись хоч когось знайти і натрапив на жіночку, яка виявилася донькою цієї бабці.

Я почав розпитувати хто вона, де я і все таке... ну, у відповідь почув, що на старості втратив клепку і рідну доньку не впізнаю. Потім мені пояснили, що ми в будинку родини Морт і якщо я не прийду до тями і не візьмуся за роботу, то до мене покличуть лікаря. Якось так...

Я мовчки підвелася і підійшла до мутного старого дзеркала, яке висіло на столі. З нього на мене дивилася темноволоса дівчина, досить молода, з великими блакитними очима.

- Дивно, правда ж?, - поруч з дівчиною з'явилася сива бабуся з теплим співчутливим поглядом, яка обійняла її, погладжуючи по руці. - Не хвилюйся так, розберемося.

- Жах, - я похитала головою, відступаючи від Богдана. - І як все повернути? Навіщо все це?

- Я так розумію, що привид хотів тобі щось показати, ти ж пам'ятаєш його слова, - нагадав мені чоловік. - От розберемося що тут і як, і, я сподіваюся, зможемо повернутися додому.

- Потрібно знайти Деміана і Бетті, - я поглянула своєму співрозмовнику в очі. - Якщо ми тут, то вони певно теж.

- Давай сходимо в місто і пошукаємо їх, - погодився зі мною блондин. - Збирайся, а я повідомлю пані Морт, що ми за рибою в порт, чи на ринок сходимо... чи куди там бабці з онуками ходять.

Я кивнула, спостерігаючи як за здорованем зачинилися двері, і знову підійшла до дзеркала.

- Як таке взагалі можливо?, - прошепотіла я, зітхнувши.

Так, годі страждати, потрібно дійсно розібратися з усім і повернутися якомога швидше додому.
 

Ми рухались вузькою вуличкою в напрямку порту. Таверна родини Морт дійсно знаходилася неподалік від моря.

Місто зачаровувало старовинною архітектурою, охайними будиночками та однаковою крівлею на дахах. Багато де можна було побачити справжні витвори мистецтва у вигляді кованих грат, оздоблення дверей та флюгерів. Зелені тут було небагато і кожне дерево та клумбу огороджували для захисту.

Мені навіть здалось, що місто більше схоже на захисний форт з величезною кількістю будиночків всередині.

- Ти глянь, як на картинці, - хмикнув Богдан, розглядаючи декілька різновеликих кораблів в порту.

Морські красуні плавно погойдувались на хвилях, а поруч з ними вовтузилися моряки, постійно щось ремонтуючи, загружаючи та розгружуючи.

- І на якому з них шукати Деміана?, - я прискіпливо роззирнулась навколо, відмічаючи, що сукня у мого персонажа, насиченого синього кольору з чорним контуром вишивки, ще досить непогана, якщо порівнювати з сірим та коричневим одягом, що домінував у місцевих панянок.