-15-

- Тобто ти журналіст під прикриттям?, - Іван з захопленням перепитав мене після короткої розповіді про мою професію і підвівся на ноги, починаючи ходити кімнатою. - Круто! І ти знала про все і промовчала?!

- Ну, Алекс не хотів, щоб ще хтось розсекретив його, - знизила плечами Іванна. - Ти ж сам розумієш, що чим менше людей знає, тим надійніше прихована таємниця.

- Так, але це ж така пригода і ти мені не сказала, а сама пішла з ним на зустріч з посередником!, - фиркнув чоловік.

- Якби ми знали, то не відпустили б вас, - спокійно сказав Деміан. - Невже не можна було просто перекидати записи через паркан? А якби вас все ж таки знайшли охоронці? Алекс, ти ж розумієш, що ви могли постраждати.

- Я все добре розумію, - зітхнула я. - Але робота є робота.

- А я сама наполягла, щоб він мене з собою взяв, - Іванна вперто задерла підборіддя, кидаючи виклик чоловікам. - Я не маленька і можу вже вирішувати куди мені йти і що робити... тим паче цікаво ж було.

- Не маленька, а носа свого засунути в небезпечні місця намагаєшся, - хмикнув Грей.

Дівчина ображено засопіла, добре розуміючи, що Дмитро правий.

- Гаразд, - зітхнув Іван, побачивши насуплене обличчя сестри. - Давайте домовимося, що самостійно ви не будете вештатися за муром і про всі свої грандіозні плани тепер розповідатимете нам.

- Щоб я відповідав не за одну молоду особу, а за трьох?, - вигнула я брову. – Вам ж з нами захочеться піти, а потім, якщо нас впіймають і дискваліфікують, то я буду винен у всіх смертних гріхах.

- Переживемо, не хвилюйся, - посміхаючись, сказав Деміан. - Ми розуміємо всі ризики не гірше, ніж ти.

- Невже?, - хмикнула я.

- Так, шкода буде, якщо нас виженуть, але тебе самого ми не залишимо, - впевнено кивнула Іванна і її брат підтримав все сказане теж киваючи в унісон з сестрою.

- Що ж, тоді вже час відпочивати, якщо ми з усім розібрались, - Іван потягнувся і впав на ліжко.

- Добраніч, - ми з Деміаном синхронно закивали і пішли до дверей.

- Слухай, Вань, а де твоя канцелярія? Мені здається, що ми обидва коректора тобі в сумку поклали?, - Іванна пішла до столу і почала переглядати вміст шухляд.

- Угу, там під нотатками в верхньому ящику були, - пробубонів хлопець, натягуючи на себе покривало.

- Ти одягненим знову спиш?, - дівчина незадоволено глянула на брата. - Знову весь одяг м’ятий буде.

- Не грузи, мені так зручно, - відмахнувся від неї брат.

Ми вийшли в коридор і я, коротко кивнувши брюнету, повернула до своїх апартаментів.

- Зачекай, я хотів поговорити..., - почав було Деміан, схопивши мене за лікоть.

- Ай, обережніше, - я зашипіла від болю.

- Що таке? Що з твоєю рукою?, - чоловік перехопив мене за зап'ясток і підтягнув рукав. Побачивши край пов'язки він насупився і з очікуванням подивився на мене.

- Лікоть пошкодився під час падіння, - зітхнувши, зізналась я. - Нічого страшного і майже не болить, якщо ніхто не намагається за нього мене вхопити.

- Вибач, - Грей відпустив мою руку і зробив крок назад. - Все ж таки попереджай, якщо ще щось авантюрне заплануєш.

- Та мені вже зрозуміло, що вам хочеться пригод, - я махнула рукою, хмикнувши.

- Мені не хочеться, щоб ти постраждала, - прошепотів чоловік і зробив крок вперед, вдивляючись своїми глибокими очима прямо в мою душу, яка стиснулась від передчуття.

Але наступної миті з кімнати брата вислизнула Іванна і Деміан, побажавши нам приємних снів, пішов до себе.

- Що, поцілував таки?, - запитала дівчина, коли за чоловіком зачинились двері.

- Ні, але мені цього дуже хотілося б, - відповіла я і пішла до своєї кімнати.
 

Я прокинулась посеред ночі від дивного звуку. Розплющивши очі, я зрозуміла, що це був стук вікна, яке чомусь було відчиненим настіж.

- Що таке?, - я насторожено почала озиратися навколо і завмерла, побачивши дивний силует прямо перед собою, біля ліжка.

Прозорий привид жінки в каптурі стояв нерухомо. Легке мерехтіння було схожим на шум, який створюється під час показу телепередач на старому телевізорі.

Я зачаровано спостерігала за примарою з відкритим ротом. Секундний страх пройшов швидко. Я не закричала, що враховуючи мою емоційність, було досить дивним.

Вітер розгойдував гардини і, підхопивши на столі папери, розкидав їх по кімнаті.

Холод почав пробирати досить сильно, але порухатись, щоб підтягнути вище покривало, я не змогла.

Примара так і висіла перед ліжком, наче розхитуючись від поривів морозного вітру. Вона була іншою, не такою як в склепі та на сходах. Ніякого зеленкуватого світіння чи мерехтливих вогників, лише це плинне похитування.

В коридорі почався шум. Люди кричали, хлопали двері. Хтось кудись біг, а я так і сиділа нерухомо, спостерігаючи за дивним видінням.

- Алекс, Алекс! Відчини!, - в мої двері почали стукати. Деміан кликав мене, але я не могла сказати жодного слова.

Привид замерехтів, але знову не ворухнувся з місця.

- Алекс, ти в нормі?, - голос чоловіка був збентеженим. - Це проекція. В кожного учасника в кімнаті такі з'явилися. Не бійся, це несправжня примара. Відчини.

Я продовжувала сидіти на ліжку і бездумно спостерігати за... за чим? До мене почав доходити сенс сказаних Деміаном слів. Проекція!

Декілька разів поспіль важко видихнувши повітря, я все ж таки змогла ворухнутися. Помалу просуваючись до краю ліжка я злізла на підлогу і, постійно озираючись на привида, підійшла до дверей.

Як тільки я відчинила замок, до кімнати заскочив Грей і, швидко глянувши на мене, увімкнув світло. Чоловік підійшов до майже невидимої примари і уважно почав розглядати все навкруги.

Через хвилину він зняв з картини, яка висіла навпроти ліжка на стіні, маленьку зернину-датчик. В цей самий момент примара зникла.

- Що це таке? Звідки ти знав про ілюзію?, - тихо поцікавилась я, обхопивши плечі руками.