-14-

- Ти не могла сказати, щоб я рукавички з собою взяла?, - шипіла на мене Іванна, намагаючись зачепитись за виступ на стіні. - Ще й кущі з шипами... не знаєш, вони хоч не отруйні?

- Я... я тобпі казсала не йти... фух, - я затягнула подругу на мур і нарешті змогла перевести дух.

Дівчина з докором подивилась на мене і ледь хитнула головою.

- І не сподівайся, що я буду шкодувати про це, - фиркнула вона. - Це ж справжня пригода. А на моє пихтіння не зважай, то я так завжди коли нервую.

Я зітхнула і показала Іванні вниз на землю.

- Давай першою спускайся, я притримаю тебе за руки поки ти опору знайдеш, - запропонувала я.

Дівчина боязко зазирнула в темряву за муром і повела плечем, розглядаючи ймовірну небезпеку, яка могла б на нас чатувати поміж старих дерев.

- А ти там часто ходила, точно нічого страшного не бачила?, - пошепки поцікавилась подруга. – А то всі ці примари і склепи якось не налаштовують на героїзм.

- Іванно, я тебе благаю, - закотивши очі я вкотре пожалкувала, що взяла дівчину з собою. - Можеш тут посидіти, я взагалі пропонувала тобі в кущах почекати.

- Ні, я полізу, - взявши себе в руки відповіла руда і, опустивши одну ногу вниз, почала перевіряти стіну на виступи та тріщинки. – Просто швидко витягни мене, якщо там щось з’явиться.

Через деякий час вона досягла середини і відпустила мою руку, за яку чіплялася, декілька разів ледь не стягнувши мене з забору.

- Ну як ти там?, - вглядаючись в чорноту під муром, запитала я.

- Все гаразд, я вже майже на землі, от... а-а-а... дідько, - почала було говорити дівчина, але раптом закричала.

- Що? Що сталося? Ти там хоч ціла?, - я занепокоєно ще раз глянула вниз і почала спускатись.

- Норм, я просто подумала, що там земля вже і трохи впала, - застогнала Іванна.

- Трох-хи цсе х-хоч безс травфм?, - пропихтіла я, спускаючись вниз. - Дідько!

Прямо мені в очі хтось направив ліхтарик. Я панічно продовжила спуск, так і не розгледівши охоронця, який зараз підніме шум.

- Що? Що таке?, - дівчина сполошилася, почувши мій викрик.

- Давай до дерев! Швидше!, - зістрибнувши поруч з подругою, сказала я, одразу ж направляючись до стежини.

- Стояти! Хто там?!, - ми почули за спиною крик, який пролунав зовсім близько до муру.

- Охорона! Нас впіймають, дискваліфікують і виженуть з конкурсу!, - Іванна почала панікувати, наздоганяючи мене на стежині.

- Мовчи, все буде гаразд, - я пришвидшилась і вискочила на дорогу через декілька хвилин.

Роззираючись навкруги я помітила Сергія, який стояв зі своїм велосипедом на узбіччі.

- О, прив..., - почав було чоловік і запнувся, побачивши наш з Іванною вигляд. - Алекс, хто це і що сталось? За вами що звір якийсь женеться? Чи привиди, про яких ти згадувала?

- Угу, привіт, і зараз за тобою буде гнатись, - фиркнула я, втискуючи папір з записами товаришу в руки. - Все, вали звідси, швидко! Охоронці будуть на дорозі через декілька хвилин!

- Дідько! А ви?, - Сергій вже перекинув ногу через раму і завмер, певно вирішуючи як йому краще забрати з собою двох дівчат.

- Серж, їдь вже звідси! Ми заховаємось, нам повернутись потрібно! Побачимось на вихідних, - я штурхнула хлопця в плече, намагаючись вивести його з короткого ступору, і він, кивнувши, помчав по дорозі.

- Що нам робити?, - роззираючись навкруги, поцікавилась Іванна.

- За мною, - почувши звук воріт, які почали відчинятись, я рвонула до дерев.

Деякий час ми бігли повз мур, а я панічно намагалась згадати де було те дерево, в якому я колись ховалась малою від няньки та слуг.

В старий дуб влучила блискавка і розколола його до широкого дупла, але при цьому не вбила в дерева жагу до життя, і воно продовжувало радувати нас масивною зеленою кроною та жолудями.

- Ось, давай, - я підсадила Іванну до гілки, яка росла якраз недалеко від дупла, і приготувалась лізти за дівчиною.

Як тільки я схопила подругу за руку, щось потягнуло мене вниз.

- Ой, - Іванна тихо скрикнула, затуляючи рот долонею.

Я впала на землю, стукнувшись ліктем об корінь дерева.

- Ай, боляче, - руку прострілило від різкого болю.

В цей самий момент щось мокре торкнулося до мого обличчя.

- Моні, дівчинко, і навіщо ти мене кинула?, - зрозумівши хто поруч зі мною, я почала гладити собаку, яка тільки-но сіпнула мене за штани, завадивши залізти на дерево.

- Тому що їй віддали наказ шукати порушників, - хмикнув старий дядько Семен, який наздогнав свою підопічну. - Ну, молодь, розповідайте, що ви тут забули?

Я підвелась на ноги і опустила очі, щоб не осліпнути від яскравого світла ліхтаря.

- Дядько Семен, вибачте нас і не виказуйте, будь ласочка, - шмигнула я носом. - Ми більше так не будемо.

- Алекс?! Невже це ти?!, - чоловік підійшов ближче, розглядаючи моє обличчя. - Я ж казав, що десь тебе бачив... тепер запитань стало ще більше, але нехай вже батько з вами розбирається.

- Ні, прошу, не розповідайте йому про нас, - я склала долоні до купи. - Татко не знає, що я на конкурсі. Ви ж бачили, що я декілька років тут не з'являлася. Це мій єдиний шанс довести, що я чогось варта як письменник. Я хочу, щоб він нарешті почав рахуватися з моєю позицією та вибором в цьому житті.

- Як я все це не люблю, Ви ж знаєте, що я ніколи в внутрішні родинні суперечки не втручаюся, - похитав головою охоронець.

- Я просто прошу Вас зробити вигляд, що тут нікого вже не було, - вирівнявши голос, попрохала я. - Всі подумають, що це журналісти намагались потрапити на територію і нас ніхто не викриє. Я пройду цей конкурс, доведу батьку свою майстерність і все налагодиться.

- Ой, молодь, на що ви мене штовхаєте, - знову похитав головою дядько Семен, допомагаючи Іванні злізти з дерева. - Тут точно нікого більше не має?

- Ні, лише ми, - відповіла я. - Ми вина випили трохи і я подрузі вирішила показати таємний хід.