-12-

Вечір видався досить теплим. Ми рухались в сторону самотньої альтанки, з захопленням обговорюючи гостросюжетний роман Івана.

Аромати квітів та свіжої зелені дурманили голову, а близькість цікавого для мене чоловіка та таємничих пригод, до яких я тягнулась, наче метелик до світла, лоскотала нерви.

Іванна час від часу кружляла, перебігаючи по траві під рясний цвіт поодиноких яблунь, і, швидко поцілувавши мене у щоку, брала мене під руку, продовжуючи прогулянку.

- Я так розумію, що ви добре в обід попрацювали, якщо в моєї сестри такий гарний настрій, - штурхнувши мене ліктем в бік, сказав Іван.

- Так, непогано, - я скривилась, потираючи місце дружнього удару і, поглянувши на Дмитра, додала, - по своїх кімнатах, над книгами.

- Ну-ну, звісно, - засміявся рудий.

- Що, знову дурниці якісь розповідає?, - запитала дівчина, яка відходила, щоб зірвати квітку з яблуні. - Не звертай на нього уваги.

- Та я вже зрозумів, - хмикнула я, дивуючись Іванні, яка явно насолоджувалася грою в закоханих.

- Ми планували прогулятись перед посиденьками, - вигнувши брову, подивився на мене Дмитро.

- Угу, - я кивнула брюнету, підтверджуючи, що пам’ятаю про нашу розмову. – Зараз біля старої яблуні на доріжку звернемо і зможемо пройти алеєю вічнозелених фігур непоміченими, вона дугою огинає будинок з заднього фасаду і з вікон доріжка не простежується.

- Хм, ти дійсно дуже детально вивчив інформацію про цей будинок, якщо знаєш такі деталі, - хмикнув Грей.

Я лише знизила плечами і промовчала, розуміючи, що знову повторюватися про дослідження інформації про пана Грома і його маєток немає сенсу.

- А куди ми йдемо? Не хочете нас просвітити?, - поцікавилась Іванна.

- До склепу, - коротко відповіла я.

- Емм, стоп, - Іван зупинився і незадоволено оглянув нас з Деміаном. Поруч з рудим стала його сестра, яка теж хотіла почути подробиці нашого плану. – Я так розумію, що ви не просто так запланували цю екскурсію до родинного склепу сімейства Грім. Що сталось вночі і що ви так активно обговорювали на конкурсі?

- Гаразд, давайте на бічну алею хоч звернемо, щоб не стояти як стовпи посеред дороги, - зітхнула я, показуючи рукою на доріжку, що огинала стару яблуню, до якої ми якраз і прямували.

Всі мовчки погодились і пройшли далі в глибину саду.

- Ой, яка краса, - сплеснула в долоні Іванка, побачивши велетенського зеленого кролика, якого наш садівник майстерно вистриг на алеї фігур. – Ух, їх тут багато.

- Тому це й називають алеєю вічнозелених фігур, - посміхнулася я, спостерігаючи за реакцією подруги на політ творчої майстерності старого травника, який обожнював вишукані контури та рослини.

- Потрібно буде все роздивитись потім і…, - почала було Іванна.

- Отож, потім!, - кивнув її брат і повернувся до нас з Деміаном. – А зараз ми послухаємо цих шпигунів, які навіть від напарників таємниці зберігають цілий день.

- Що ж, - я зітхнула і переповіла друзям про вчорашнього невідомого, який ходив на третьому поверсі і про сьогоднішню аномалію, яка проявилась на картині. - … потім та пляма перестала рости і стало очевидним, що жіноча постать знаходиться біля склепу. Саме через це ми й вирішили прогулятися сьогодні до старої будівлі, щоб роззирнутися навколо. Ніяких диверсій ми не планували, тому й не розповідали нічого, але в будинку про такі плани краще було не говорити, так як навіть у стін є вуха.

- Могли б покликати подивитись на ту пляму на картині, - насупилася Іванна.

- І як би це виглядало?, - засміялася я. – Натовп роздивляється дивні плями та смуги на моєму не дуже гарному малюнку? Та ну,  на нас з Деміаном і так поглядали з неприхованим здивуванням.

- Все ж таки цікаво, що то за «Скоро…» було, - потираючи підборіддя пробубонів Іван. – Скоро що? Привид зникне, нападе, повідомить щось нам?

- Сподіваюсь, що не нападе, - сіпнула плечем руда. – А то в такому випадку наша прогулянка до усипальниці дивно виглядає, наче добровільна хода кролика у пащу анаконди.

- Не бійся, все буде нормально, - підбадьорив Іванку Дмитро. – Подивимось на будівлю, можливо нам вона на малюнку не просто так показалась, а там вирішимо як чинити далі.

Всі закивали і вирушили доріжкою в сторону склепу.

Хоч земля вже досить непогано прогрівалась за день, надвечір було прохолодно, а в радіусі десяти метрів навколо старої усипальниці, як завжди, холод пробирав наскрізь, викликаючи містичні асоціації через натовп мурашок, який бігав по тілу.

- Лячно тут якось, - пошепки сказала Іванна, схопивши брата за руку.

- Дійсно дивне місце, - кивнув Дмитро, розглядаючи темну будівлю, в якій переважали чорно-зелені відтінки.

Центральний вхід виділяли дві античні колони, оповиті сухими гілками якоїсь рослини, що починала зеленіти набагато пізніше за інші. Над дверима висіла табличка з надписом «Hic est pars iter ad Infinita, ad aeternitatis Silens Somnium», яку обіймав ангел смерті, що опускав крила вниз до барельєфу, охопивши надпис з двох сторін. Ніші вікон-обманок приховували сумних янголів та зображення старовинного родинного герба, який один з моїх пращурів привіз з Європи, де в свій час отримав титул за якісь досягнення.

Загалом склеп мав досить доглянутий вигляд, але від будівлі віяло могильним холодом, небезпекою та старістю… ні, навіть не старістю, а смертю.

- Що там написано, - Іванка кивнула на табличку над дверима, так і тримаючи брата за руку і ледь заступаючи йому за спину.

- «Ось частина подорожі до Нескінченного, мрія про Мовчазну Вічність», - прочитав Грей. – Якось так.

- Жах, не могли по простому написати, типу – любимо, пам’ятаємо і все таке, - сіпнула плечем дівчина.

- Ну, як вже є, - фиркнула я. – Як на мене, в цих словах досить глибоке, навіть філософське розуміння Смерті.

- Ну, може й так, - кивнула руда, погоджуючись, що мені все це ближче і зрозуміліше, ніж їй.