-7-

Швидко написавши короткий огляд для журналу, в якому я висвітлила організаційні моменти нанораймо та вечір відкриття конкурсу, я прослизнула в крило для слуг на першому поверсі.

Ми перервали наші посиденьки на годинку для того щоб всі могли привести себе до ладу. Іванні набридло сидіти у вечірній сукні, та й вишукані костюми чоловіків явно краще не виглядатимуть після нічного смакування напоями з бару мого татка. Крім того хлопці вирішили знайти щось суттєвіше для пізньої вечері, ніж яблука та виноград.

Спускаючись по сходах на перший поверх маєтку я відчула пониження температури. По тілу пробігли мурашки, як я встигла вже зрозуміти, повідомляючи мені про близькість аномалії.

Я завмерла, уважно розглядаючи простір навколо себе. Здавалось наче в темних кутках притаїлись невідомі монстри та примари, які тільки й чекають, щоб я завершила спуск.

Світло замиготіло і я, напружено вдихнувши декілька разів підряд, обхопила руками плечі. Через мить все заполонила темрява.

Маленький зелений вогник винирнув з підлоги і почав кружляти навколо мене.

Я хотіла закричати чи хоча б почати рухатись подалі від цієї незрозумілої штуки, але тіло наче заклякло від страху.

Вогник почав втягувати в себе навколишню темряву, закручуючись у вир та видовжуючись.

Я зачаровано спостерігала за дивним проявом аномалії в своєму будинку і раптом зрозуміла, що в легенях не вистачає повітря, так як я затамувала подих при появі вогника і забула як дихати через все це, що зараз відбувалось перед моїми очима.

Я не скептик, ні, припускаю можливість існування в матеріальному світі різноманітних невідомих науці істот та матерій, але… одна справа читати містичні історії про перевертнів, відьом та привидів, обожнювати фентезійні пригоди та романи, десь трохи вірити в них і мріяти про принца вампірів чи дракона-чарівника, і зовсім інша – побачити прояв інфернальної чи потойбічної сили в реальному світі.

Вогник назбирав доволі багато темряви і сформував щось схоже на силует… так, жіночий силует, який я вже бачила біля Анжеліки, коли вона проявляла гіперактивність у залицянні і раптово майже втратила інтерес до спілкування зі мною, коли ця дивна тінь відступила.

Темна примара виділялася через легке зеленкувате світіння, яке залишилось від яскравого вогника. Вона не рухалась, лише легко коливалась, наче реагуючи на невидимі повітряні потоки.

Раптово привид різко підняв руку, наче вказуючи на мене. Я зойкнула і впала назад, навіть не звернувши уваги на те, що зустріч м’якого місця та сходинок була явно болісною.

В цей самий момент все зникло. Не було примари, вогників, холоду… світло горіло як і раніше рівно і без збоїв.

Покрутивши головою, я підвелася, потираючи місце удару.

- Чортівня якась… в інтернет би чи хоч до бібліотеки потрапити, щоб про це все почитати, - прошепотіла я, продовживши свій спуск сходинками.

На першому поверсі було тихо. Охорона обходила будинок двічі за ніч, а весь інший час чоловіки вартували на території та біля центральних воріт, або ж відпочивали в своїй кімнаті, якщо час їх варти минув.

Я минула декілька дверей і майже досягла бічного виходу, яким користувалась прислуга, щоб швидше потрапляти до господарських будівель та городу, аж раптом двері комірчини відчинилися.

- Ой, - Надія злякано відскочила назад, розсипаючи по підлозі дерев'яні ємності, які, якщо я вірно все пам'ятала, звичайно використовували для приготування розмочених яблук та квашеної капусти.

- Вибач, вибач, я ненавмисне, - я кинулась допомагати дівчині збирати посуд.

- Нічого, я сама, дякую, - слабко посміхаючись, відповіла Надія. - Пані Олександра, а чому Ви тут? Вам щось потрібно?

Я завмерла з горщиком в руках, здивовано розглядаючи свою несподівану співрозмовницю.

- П-пані? Ти знаєш хто я?, - я нарешті взяла себе в руки і спромоглась хоча б щось сказати.

- Ой, так... вибачте, я забула, що зараз не можна вас так називати, - зашарілася Надія, забираючи у мене посудину. - Дякую... мій дідусь Віктор, ваш дворецький, розповів мені все і навмисне відправив до вашої кімнати, щоб я могла приносити все що потрібно і прибирати там. Просто конкурс цілий місяць буде, а інші не знають нічого про Вас...

- Хм, пан Віктор твій дідусь. Тепер зрозуміло, - кивнула я. - Але чому так важливо було, щоб ти прибирала в мене? Я жіночий одяг не брала з собою, косметики не маю також...

- Пані Олександра, - з докором поглянула на мене дівчина. - Щомісяця є такі дні, коли одяг та все інше не зможуть обманути прибиральниць у вашій кімнаті... ну, не закопувати ж вам на території всі ті засоби...

- Ой, - тепер вже прийшла черга червоніти мені. - Щось я взагалі про це не думала, коли їхала сюди. Як добре, що твій дідусь такий завбачливий. Передай від мене йому ширу вдячність за турботу.

- Так, звісно, - світло посміхнулася Надія, яка явно дуже любила свого дідуся. - А за мене не турбуйтеся, я вмію мовчати, коли це потрібно, і допоможу Вам в усьому, що буде необхідно.

- Дякую, це додає віри в те, що мій задум все ж таки буде вдалим, - кивнула я. - З такими соратниками... о, Надіє, я ще хотіла ось що запитати, а чому я раніше тебе не бачила?

- Бачили, просто це давно було, - засміялася служниця. - Я приїздила влітку до дідуся в гості на декілька тижнів, коли батьки у відрядженні були. Ми з Вами спілкувались. Ви мене навіть водили з службовими вівчарками знайомитися. Нам тоді було... емм... ну, мені десь біля п'яти-шести років, а вам вісім-дев'ять, якщо не помиляюся.

- О, та ти що, - сплеснула я в долоні. - Я пам'ятаю. Маленька білява дівчинка, з двома кривими хвостиками і розбитими колінами. Ми ще до сімейного склепу залізти намагалися.

- Угу, дідусь потім дуже сварив мене за ті прокази, але я не жалкую, було дуже весело, - знову розсміялася Надія.

- Класно, що ми знову зустрілися. Заходь якось кави попити. Потеревенимо про дитинство, - підморгнула я Надії.