Глава 11

Глава 11

До Різдва залишалося трохи більше двох тижнів, і університет поступово переставав бути схожим на місце, де студенти безперервно пишуть конспекти й складають модулі. Кампус ніби вдихнув новий настрій. На центральній площі вже стояла величезна ялинка, прикрашена золотими стрічками, червоними кулями та сотнями теплих вогників. Після заходу сонця вона світилася так яскраво, що біля неї постійно фотографувалися студенти.

У холі головного корпусу волонтери збирали подарунки для дитячого будинку. Хтось приносив книжки, хтось — м'які іграшки, коробки з печивом або настільні ігри. Біля сходів студенти музичного факультету репетирували різдвяні пісні, і їхній спів лунав усім корпусом, створюючи відчуття, ніби до свят залишилося не два тижні, а два дні.

— Я офіційно заявляю, — сказала Вікі, виходячи з лекції, — якщо ще раз почую Jingle Bells, почну її ненавидіти.

— Брешеш, — засміялася Айла.

— Брешу.

— Через три хвилини сама співатимеш.

— Це правда.

Я тільки посміхнулася.

Мені подобалася ця метушня.

Люди ставали добрішими. Навіть викладачі починали частіше усміхатися, а в кафетерії вже продавали імбирне печиво у формі сніговиків і маленькі пряникові будиночки. А я…Знов у репитиціях.

Сьогодні репетиція закінчилася майже о дев'ятій вечора. Макс сьогодні був у чудовому настрої.

— Уже набагато краще! — задоволено сказав він, вимикаючи музику. — Якщо так піде далі, ми ще й здивуємо журі.

— Якщо доживемо, — пробурмотіла Лола, розтираючи плечі.

— Це дрібниці.

— У мене ноги зараз відваляться.

— Зате красиво.

— Максе...

— Що?

— Я тебе коли-небудь приб'ю.

— Але дуже естетично. - Ми всі засміялися.

Я одягнула пуховик і повільно вийшла в коридор. Спортивний корпус майже спорожнів. Лише десь унизу ще лунав свисток тренера, а з басейну долинали приглушені голоси спортсменів. Я вже збиралася спуститися сходами, коли помітила знайому постать біля різдвяної ялинки, встановленої просто у просторому холі.

Ейдан Морган.

Він стояв біля столика волонтерів і уважно розглядав коробки з подарунками. На ньому був темно-синій светр із закатаними рукавами, чорні джинси та довге темне пальто, перекинуте через лікоть. Без спортивної форми він виглядав зовсім інакше. Менш схожим на капітана команди й більше — на студента, який просто прийшов після пар. У руках він тримав велику коробку, перев'язану зеленою стрічкою.

— Це сюди? — запитав він у дівчини-волонтерки.

— Так. Дякуємо.

— Сподіваюся, дітям сподобається. - Він усміхнувся так щиро, що я мимоволі затримала погляд.

— Софі? - Я здригнулася. Вікі стояла на сходинку нижче.

— Ти чого зависла?

— Та... нічого.

Саме в цей момент Ейдан обернувся. Наші погляди зустрілися. Цього разу він не відвів очей. Не усміхнувся зверхньо. Не кинув жодного двозначного погляду. Він просто впізнав мене. За мить легко кивнув головою, ніби вітав стару знайому. Я автоматично відповіла тим самим.

— Ми знайомі? — тихо запитала Вікі.

— Ні.

— Тоді чому він тобі киває?

— Не знаю.

— Софі...

— Справді не знаю.

Ми вже майже пройшли повз нього, коли за спиною почувся спокійний чоловічий голос:

— Перепрошую.

Я обернулася. Ейдан стояв за кілька кроків від нас.

— Ти Софія, так?

Я трохи здивувалася.

— Так.

— Ейдан.

Він простягнув руку.

— Ми, здається, офіційно так і не познайомилися. - Його долоня була теплою, попри зимовий холод, що проникав крізь автоматичні двері корпусу. Я усміхнулася.

— Я чула твоє ім'я.

— Сподіваюся, нічого занадто поганого.

— Думки розділилися.

Він тихо засміявся. У нього був приємний сміх. Неголосний. Спокійний.

— Це чесно. - Запала коротка пауза. Він не поспішав говорити далі. Не намагався справити враження. Просто дивився на мене уважно, але зовсім не настирливо.

— Ти танцюєш?

Я здивовано кліпнула.

— Звідки знаєш?

— Учора випадково проходив повз репетиційну залу.

Я відчула, як щоки трохи теплішають.

— Сподобалося?

— Дуже. - Він відповів без жодної затримки. Так, ніби це було очевидно.

— Особливо те, що ти танцюєш так, ніби забуваєш про всіх навколо.