Глава 9

Осінь закінчилася так непомітно, що одного ранку я просто прокинулася й зрозуміла: за вікном уже грудень. Дерева, які ще кілька тижнів тому світилися золотом, тепер стояли голі, а нічний мороз вкривав доріжки університетського містечка тонкою кришталевою кіркою. Повітря стало іншим — холодним, свіжим і таким прозорим, що кожен вдих трохи обпікав легені. Студенти все частіше ховали носи в об'ємні шарфи, носили з собою паперові стаканчики з гарячим шоколадом або кавою, а в холі головного корпусу вже стояла величезна ялинка, яку щодня прикрашали новими іграшками.

До танцювального батлу залишався рівно місяць. Я знала це без календаря. Макс нагадував нам про це щонайменше десять разів на день.

— Тридцять днів! — урочисто оголосив він під час репетиції, стоячи посеред зали з пляшкою води в руках. — Це багато... і дуже мало одночасно.

— Макс, ти зараз говориш як мотиваційний тренер із TikTok, — простогнала одна з дівчат.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Уже вдруге за місяць.

— І буде ще. - Він тільки розсміявся.

— Слухаємо уважно. З цього тижня додаємо ранкові розтяжки, дві повні репетиції композиції й окремо працюємо над фіналом. Я хочу, щоб останні тридцять секунд змусили зал аплодувати ще до того, як закінчиться музика.

— А поспати коли? — почувся жалібний голос із кутка.

— Після перемоги.

— Ненавиджу тебе.

— Люблю вас усіх.

Зала вибухнула сміхом. Саме таким і був Макс. Він міг одночасно вимотати нас до тремтіння в ногах і змусити сміятися так, що наступну зв'язку ми танцювали, витираючи сльози від сміху.

У самому університеті теж панувало незвичне пожвавлення. Спочатку ми не розуміли, що відбувається. Біля спортивного комплексу раптом почали з'являтися великі туристичні автобуси, працівники носили якесь обладнання, а біля басейну цілими днями метушилися технічні служби.

— Що це за рух? — запитала Вікі, коли ми після пар ішли до кафетерію.

Айла знизала плечима.

— Може, ремонт?

— Узимку?

— Ну...

— Ти сама не віриш у те, що сказала.

Відповідь ми отримали вже наступного дня. Наш університет цього року приймав зимовий студентський чемпіонат із плавання, тому спортивний комплекс Форвардського університету став офіційною базою для підготовки команд. Протягом місяця сюди мали приїхати найсильніші спортсмени країни, щоб тренуватися в знайомому басейні перед головними стартами сезону. І першими приїхали вони. Команда університету Ховарда.

Навіть я, людина, далека від професійного плавання, чула про них. Вони кілька років поспіль вигравали університетський чемпіонат, а їхнього тренера називали мало не легендою студентського спорту. За два дні після них приїхали ще дві сильні команди — зі Східного технічного університету та Національної спортивної академії. Кампус миттєво змінився.

Коридорами тепер ходили десятки незнайомих облич. Біля басейну стало настільки людно, що іноді доводилося обходити спортивний корпус через іншу алею. Усюди було чути різні акценти, сміх, жарти, спортивні сумки падали на підлогу, хтось постійно біг сходами, а в холі гуртожитку вечорами збиралися цілі компанії спортсменів.

— Наче маленькі Олімпійські ігри, — сказала Вікі, визираючи у вікно кафетерію.

Я теж подивилася вниз. Подвір'я було майже повністю заповнене людьми. Хлопці в однакових спортивних костюмах ішли групами, голосно обговорюючи тренування. Дівчата-плавчині сміялися, фотографуючись біля університетської ялинки. Хтось уже ліпив першого сніговика, хоча снігу випало всього кілька сантиметрів.

— Красиві вони, — задумливо сказала Айла.

— Хто саме? — усміхнулася Вікі.

— Усі ці плавці.

— Почалося...

— Та що? Це ж правда.

— Зараз ще скажи, що хочеш знайти собі спортсмена.

— Не хочу.

Айла зробила паузу.

— Але якщо він буде високий...

— Айло!

— Добре-добре! Мовчу.

Ми дружно засміялися. Я знову перевела погляд у вікно. Серед десятків незнайомих облич майже неможливо було когось впізнати. Нові команди змішалися з нашими студентами, і тепер університет здавався набагато більшим, ніж був насправді.

— Цікаво, — задумливо промовила Вікі, помішуючи чай ложечкою. — Як тепер почуватимуться наші плавці? Конкуренція ж серйозна.

Я мимоволі згадала команду Ліама. За останній місяць ми майже не перетиналися. Час від часу я бачила Марка або Дена, але навіть вони тепер постійно поспішали на тренування. Очевидно, приїзд таких суперників означав лише одне — часу на відпочинок у них більше не залишилося.

— Думаю, зараз їм точно не до розваг, — відповіла я.

— Особливо нашому капітану, — усміхнулася Айла.

Я зробила вигляд, що не зрозуміла, про кого вона говорить.