Глава 8

Наступні два тижні пролетіли так швидко, що я навіть не встигла озирнутися. Здавалося, університет остаточно прокинувся після літніх канікул і тепер вирішив надолужити весь втрачений час. Викладачі сипали завданнями так, ніби між собою сперечалися, хто більше навантажить студентів. Ми майже жили в бібліотеці: обкладалися книгами, ноутбуками, кольоровими стікерами й літрами кави, яка вже давно перестала бути напоєм і перетворилася на спосіб виживання.

— Якщо ще хоч одна людина скаже мені слово «дедлайн», я почну плакати, — простогнала Вікі, драматично опускаючи голову на стіл.

— Не переживай, — абсолютно серйозно відповіла Айла. — Через три години в нас ще один дедлайн.

— Я тебе зараз приб'ю.

Я тихо засміялася, не відриваючись від ноутбука.

— Не смійся. Ти теж страждаєш.

— Але мовчки.

— Оце мене й дратує.

Мія, яка саме підійшла до нашого столика з чотирма стаканчиками кави, лише похитала головою.

— Ви схожі на бабусь біля під'їзду. П'ять хвилин посиділи — вже всім незадоволені.

— Ми не бабусі, — образилася Вікі.

— Ми втомлені студентки.

— Це майже одне й те саме.

Ми розсміялися так голосно, що сувора бібліотекарка з-за стійки навіть зняла окуляри й мовчки подивилася в наш бік.

— Все, мовчу, — прошепотіла Вікі, прикриваючи рот рукою. — Не хочу померти молодою.

Репетиції стали такою ж невід'ємною частиною мого життя, як ранкова кава. Після останньої пари я майже автоматично змінювала аудиторії на спортивний корпус. Варто було лише переступити поріг репетиційної зали, як увесь шум навчального дня залишався десь позаду.

Зала вже перестала бути чужою. Світлий дерев'яний паркет приємно пружинив під ногами, дзеркала відбивали кожен рух, а високі вікна впускали всередину м'яке осіннє сонце, яке надвечір фарбувало стіни в золотавий колір. Повітря пахло деревом, спортивною магнезією та трохи пилом від старих театральних декорацій, що зберігалися в сусідньому приміщенні.

— Ще раз із початку! — командував Макс, плескаючи в долоні.

— Ми вже разів двадцять танцювали цей шматок, — простогнала одна з дівчат.

— Двадцять один буде ідеальним.

— Ти точно не нормальний.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А я сприйняв як комплімент.

Уся команда дружно засміялася.

Саме за це мені подобалися репетиції. Тут ніхто не намагався бути крутішим за інших. Якщо хтось помилявся — сміявся разом з усіма й просто починав спочатку.

Я теж змінилася.

Вперше за довгий час перестала соромитися власного відображення. Під час складних зв'язок уже не думала про те, як виглядають мої ноги чи чи не здається живіт більшим, ніж хотілося б. Я дивилася лише на техніку, на положення рук, на плавність рухів.

І це було неймовірне відчуття. Наче я нарешті перестала воювати сама із собою. За кілька днів до батлу атмосфера в університеті стала зовсім іншою. Здавалося, що всі тільки й говорили про майбутні змагання. Спортсмени готувалися до своїх стартів, творчі факультети репетирували виступи, музиканти годинами займали актову залу, а танцюристи майже не виходили з репетиційних приміщень.

Коридорами раз у раз пробігали студенти з колонками, костюмами, ватманами й якимись дивними конструкціями для декорацій.

— Обожнюю цей хаос, — сказала Айла, коли ми вкотре ледве розминулися з хлопцями, які несли величезний банер.

— Це не хаос, — усміхнулася я.

— А що?

— Це університет перед фестивалем.

Вікі театрально озирнулася.

— Різниці не бачу.

Навіть їдальня ніби стала галасливішою. За сусідніми столиками постійно обговорювали, хто фаворит у спортивних змаганнях, хто готує найкращий виступ, які факультети знову посваряться через результати.

— Кажуть, плавці цього року знову всіх винесуть, — між іншим сказала одна з дівчат за сусіднім столом.

Я машинально підняла голову.

— Не дивно, — відповів якийсь хлопець. — У них капітан — машина.

Я швидко повернулася до свого обіду. Дивно... Ім'я навіть не прозвучало. Але я одразу зрозуміла, про кого йдеться. Втім, за весь цей час ми так і не перетнулися. Іноді мені навіть починало здаватися, що того вечора в репетиційній залі взагалі не було. Що ми не дивилися одне на одного, не мовчали, не сперечалися.

Наче між нами існувала якась негласна домовленість. Не чіпати одне одного. І ця домовленість працювала бездоганно. Настільки бездоганно, що одного дня я раптом зрозуміла: уже майже два тижні не бачила Ліама.

І чомусь саме в цей момент у мене з'явилося дивне відчуття, ніби перед самим початком великого виступу повітря навколо стає густішим. Так буває перед виходом на сцену: усе ще спокійно, усі займаються своїми справами, але десь глибоко всередині вже живе передчуття, що дуже скоро станеться щось, що змінить звичний ритм студентського життя.