Глава 7

Я ще кілька секунд стояла посеред репетиційної зали, намагаючись заспокоїти дихання. Серце билося швидко, але не від навантаження — від того дивного відчуття, яке завжди приходило після танцю. Наче разом із музикою з мене зникало все зайве: тривоги, невпевненість, постійне бажання знайти в собі недоліки. У дзеркалі навпроти я бачила зовсім іншу дівчину. Не ту, що кілька тижнів тому боялася зайвий раз подивитися на своє відображення, а ту, яка зараз усміхалася сама собі.

— Слухай, — Марк повернувся до Ліама. — Тепер твоя черга.

Я автоматично перевела погляд на нього.

Ліам стояв трохи осторонь, засунувши руки в кишені спортивних штанів. Його обличчя, як завжди, майже нічого не виражало. Лише уважний погляд ковзнув по мені, затримався буквально на мить і так само спокійно перемістився кудись убік.

— Моя черга в чому? — байдуже запитав він.

— Не прикидайся.

Марк усміхався так, ніби вже знав, чим усе закінчиться.

— Покажи, що теж умієш танцювати.

— Ні.

Відповідь прозвучала настільки спокійно, що я навіть здивувалася.

— Чому ні?

— Бо не хочу.

— Та перестань.

— Марку.

— Ну що?

— Я сказав — ні.

Марк тільки пирхнув.

— Та ми ж усі знаємо, що ти танцював. Ден навіть відео бачив.

— І?

— А те, що зараз ти явно програєшь Софії.

Я помітила, як Ден ледь посміхнувся.

— От тепер почалося.

Ліам лише важко видихнув.

— Мені нічого доводити.

— Або просто боїшся.

— Чого саме?

— Що вона краща.

У залі запанувала коротка тиша. Я навіть затримала подих. Не через саму суперечку. Через реакцію Ліама. Він мовчки подивився на Марка. Довго. Так довго, що той навіть перестав усміхатися.

— Закінчив? — спокійно запитав Ліам.

— Майже.

— Тоді слухай уважно.

Він говорив рівним голосом, але від цього слова звучали ще важче.

— Якщо тобі так сильно хочеться когось із кимось порівнювати — знайди інших добровольців. Мене це не цікавить.

— Ой, та годі...

— І ще.

Він зробив крок до дверей.

— Софія чудово танцює. Не бачу жодної причини комусь це доводити.

Я здивовано подивилася на нього. Він навіть не глянув у мій бік. Спокійно відкрив двері й вийшов із зали. Марк кілька секунд стояв із відкритим ротом.

— От тепер мені навіть соромно стало.

— І правильно, — буркнув Ден.

— Та я ж пожартував.

— Він цього не любить.

— Уже зрозумів.

Марк швидко рушив до дверей.

— Ліаме! Та стій ти!

— Капітане!

Ден лише безпорадно зітхнув і теж побіг слідом. За кілька секунд у залі залишилася тільки я. І музика, яка досі тихо грала з колонки.

Наступний тиждень промайнув дивно швидко. Наче хтось натиснув кнопку прискорення.

Ранки починалися однаково. Я прокидалася раніше за будильник, заварювала каву в маленькій турці, відкривала навстіж вікно кімнати й кілька хвилин просто дивилася на університетське подвір'я, яке повільно оживало. Студенти поспішали на перші пари, хтось біг із недопитою кавою в руці, хтось сидів на лавках, повторюючи конспекти.

Мені подобалося спостерігати за цим.

У цьому було щось дуже живе.

Дні минали серед аудиторій із високими стелями, запаху друкованого паперу й маркерів, нескінченних суперечок про журналістські стандарти та дедлайнів, які, здавалося, народжувалися швидше, ніж ми встигали виконувати попередні завдання.

Я дедалі більше захоплювалася навчанням. Ми працювали над великим проєктом, записували інтерв'ю, вчилися монтувати сюжети, сперечалися про заголовки й композицію текстів. Викладачі вимагали максимуму, але вперше за довгий час я відчувала приємну втому.

Увечері все змінювалося.

Я йшла до спортивного корпусу.

Там завжди пахло деревиною, гумовим покриттям і трохи пилом від старих сценічних завіс, що лежали в сусідньому приміщенні. Репетиційна зала поступово стала моїм другим домом. Великі дзеркала вже не лякали. Навпаки — вони допомагали бачити прогрес.

Щодня я залишалася довше.

Макс приносив нові зв'язки, ми годинами відпрацьовували синхронність, сперечалися через дрібниці, сміялися, коли хтось помилявся, і знову починали спочатку.

Я поверталася до гуртожитку виснажена. Але щаслива. Дивно, як легко людина може згадати те, що колись було частиною її життя. М'язи вже майже перестали боліти. Тіло слухалося. І навіть дзеркало більше не було ворогом. Я дедалі рідше розглядала свої стегна чи талію. Тепер я дивилася на те, як красиво виходить поворот.