Глава 6

Я не дала Максу відповіді одразу. Хоч як дивно, його пропозиція переслідувала мене ще кілька днів. Під час лекцій я ловила себе на тому, що замість записувати слова викладача машинально відбиваю пальцями ритм по парті. Увечері, повертаючись до гуртожитку, згадувала запах репетиційних залів, гучну музику, втому в м'язах після кількох годин тренувань і те особливе відчуття, коли перестаєш думати й просто дозволяєш тілу рухатися.

Та разом із приємними спогадами приходив і страх.

— Я давно не танцювала, — вкотре повторила я, сидячи з дівчатами в кафетерії.

— І що? — Вікі навіть не підняла очей від свого салату.

— Те, що це зовсім не те саме.

— Софі, ти говориш так, ніби минуло двадцять років, — засміялася Айла. — Минуло... скільки? Два?

— Майже три.

— Ну от. М'язова пам'ять існує не просто так.

Я лише похитала головою.

— А якщо не вийде?

Мія поставила чашку з кавою на стіл і уважно подивилася на мене.

— А якщо вийде?

Я мовчала.

— Ти завжди була найсуворішим суддею для самої себе, — продовжила вона вже спокійніше. — Пам'ятаєш шкільні концерти? Ти виходила зі сцени й говорила, що все було жахливо. А через п'ять хвилин до тебе підходили люди й казали, що це був найкращий номер вечора.

— Це було давно.

— І що змінилося?

Я хотіла відповісти. Не змогла. Бо сама не знала.

— До того ж, — усміхнулася Вікі, — якщо проблема тільки в часі, ми допоможемо.

— Саме так, — підхопила Айла. — Якщо потрібно буде зробити презентацію чи написати матеріал, ми підстрахуємо. Для цього й існують подруги.

Я переводила погляд з однієї на іншу й відчувала, як усередині повільно тане той страх, який сама собі вигадала.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Отже, у тебе більше немає відмовок, — переможно сказала Айла.

Я тихо засміялася.

— Ви жахливі.

— Зате переконливі.

Того ж вечора я написала Максу коротке повідомлення.

"Я згодна."

Відповідь прийшла менш ніж за хвилину.

"Я знав."

Перші тренування далися важче, ніж я очікувала.

Тіло пам'ятало набагато більше, ніж голова, але швидко нагадало, що три роки без серйозних занять не минають безслідно. Після першої репетиції боліли навіть ті м'язи, про існування яких я давно забула. Наступного ранку я насилу спускалася сходами університету, чим неабияк веселила дівчат.

— Старість, — із серйозним виглядом констатувала Вікі.

— Мені двадцять один.

— Тим більше. Уже пора берегти коліна.

Я показала їй язика, але всередині... усміхалася. Бо давно не почувалася настільки живою. Щодня після пар я йшла до спортивного корпусу. Спочатку — невелика розминка, потім силові вправи, щоб повернути тілу витривалість, а вже після цього — репетиція. З кожним днем рухи ставали впевненішими, дихання — рівнішим, а дзеркало більше не здавалося ворогом.

Я перестала дивитися на себе й шукати недоліки. Натомість почала помічати інше. Як красиво працюють руки. Як із кожним днем повертається пластика. І найголовніше — як сильно мені цього бракувало.

Одного вечора я затрималася довше за всіх.

Макс написав, що сьогодні не встигне приїхати через репетицію театральної постановки, тому запропонував просто повторити зв'язки самостійно.

Я навіть зраділа.

У репетиційній залі було майже порожньо. Великі панорамні вікна вже віддзеркалювали вечірню темряву, лампи під стелею заливали світлом світлий паркет, а дзеркала, що займали всю стіну, візуально збільшували простір удвічі.

Я поклала телефон біля колонки, увімкнула плейлист і, дочекавшись перших акордів, заплющила очі. Музика повільно заповнила зал. Я зробила вдих.

І почала рухатися.

Сьогодні на мені були широкі сірі спортивні штани, які трохи спадали на стегна, відкриваючи тонку смужку засмаглої шкіри над поясом. Чорний спортивний топ на тонких бретелях щільно облягав тіло, не сковуючи рухів, а світле волосся, яке я спеціально не збирала, м'якими хвилями спадало майже до середини спини, розлітаючись щоразу, коли я різко оберталася.

Я не думала про техніку. Я просто танцювала. Для себе. Для тієї дівчинки, яка колись не могла уявити свого життя без сцени. Для себе теперішньої, яка занадто довго боялася знову відчути цю свободу.

Музика наростала, і разом із нею наростав ритм мого серця. Я ковзала паркетом легко, майже не відчуваючи втоми. Кожен поворот, кожен стрибок, кожен плавний рух руками ніби повертав мені ту частину себе, яку я необережно залишила в минулому.

Лише через кілька хвилин я випадково помітила в дзеркалі, що двері до зали вже не порожні. Хтось стояв у проході. Я не озирнулася. Лише ковзнула поглядом по відображенню. Троє. Ну звісно. Я ледь усміхнулася сама до себе.