Глава 5

Після тієї вечірки життя ніби повернулося у звичне русло. Університет жив за своїми законами: ранкові пари, нескінченні презентації, гори конспектів, черги за кавою перед першою лекцією й одвічне студентське питання: «Ти зробив домашнє?» Здавалося, що вечірка, сварка й дивна розмова біля річки залишилися десь далеко, хоча минуло лише кілька днів.

Ми з дівчатами швидко втягнулися в навчання. Викладачі, ніби змовившись, вирішили одразу нагадати, що перший тиждень був лише розминкою. Тепер майже щодня потрібно було готувати матеріали, аналізувати статті, писати замітки, шукати інформацію для майбутніх репортажів. На журналістиці ніхто особливо не шкодував студентів.

— Якщо так піде й далі, — простогнала Вікі, падаючи на стілець у бібліотеці, — я почну брати інтерв'ю у власної кавоварки.

Айла засміялася, не відриваючись від ноутбука.

— Якщо вона відповість, це вже буде сенсація.

— То це буде матеріал року.

Я лише похитала головою й продовжила друкувати текст. Такі моменти мені подобалися. Прості, безтурботні. Коли можна було забути про все інше й просто бути студенткою.

Єдине, що змінилося після вечірки, — це моє ставлення до команди плавців.

Точніше, я вирішила, що найкраще буде просто робити вигляд, ніби їх не існує. Особливо одного плавця. Якщо ми випадково перетиналися в коридорах, я проходила повз, не піднімаючи очей. Якщо вони сиділи в кафетерії, ми з дівчатами обирали інший столик. Якщо Марк чи ще хтось із їхньої компанії вітався, я відповідала коротким кивком і йшла далі.

Це було навіть не демонстративно. Просто... мені стало байдуже. Принаймні я дуже старалася переконати себе саме в цьому. Найбільше від цього, здається, страждав Ден. Він уперто не розумів натяків. Одного дня, коли ми виходили після лекції з медіаправа, він перегородив мені дорогу просто посеред коридору.

— Софі, ти образилася?

Я навіть не сповільнила крок.

— Ні.

— Тоді чому тікаєш?

— Я не тікаю. У мене пара через три хвилини.

Він легко пішов поруч.

— Та годі. Ми ж нормально спілкувалися.

Я зупинилася й подивилася на нього.

— Ми?

— Ну... майже.

— Дене, у мене справді немає часу. - Він насупився.

— Це через той вечір?

Я мовчала.

— Якщо так, то я вже сто разів пошкодував.

— Не схоже.

— Софі...

Його голос став тихішим.

— Я ж бачу, що ти спеціально мене ігноруєш.

Я важко видихнула.

— Не тільки мене. Усю нашу компанію.

— Саме так.

— Але чому?

Я відчула, як усередині знову піднімається роздратування.

— Хочеш знати причину?

— Так.

— Тоді передай подяку своєму капітану.

— Ліаму? - Ден розгублено кліпнув.

— Саме йому.

Він ще кілька секунд дивився на мене, намагаючись зрозуміти, про що я говорю.

— А він тут до чого?

Я лише сумно всміхнулася.

— Запитай у нього.

І, обійшовши хлопця, спокійно пішла далі. Я навіть не озирнулася. Бо якщо я запізнюсь, то мені поставлять прогул і треба буде перездавати.

 Та і наступні два тижні минули напрочуд тихо. Ніхто більше не намагався знайомитися зі мною в коридорах. Ден перестав ловити мене біля аудиторій, Марк лише іноді кивав здалеку, а Ліама я бачила настільки рідко, що почала замислюватися, чи не змінив він розклад.

І, що найдивніше... Мені стало легше. Навчання знову зайняло перше місце. Ми готувалися до першої великої конференції факультету, працювали над газетними матеріалами, сперечалися з викладачами щодо заголовків і вчилися ставити правильні запитання під час інтерв'ю.

Здавалося, саме такого студентського життя я й хотіла. Без драм. Я майже повірила, що все остаточно заспокоїлося. Аж поки одного дня після занять мене не наздогнав знайомий голос.

— Софіє!

Я озирнулася. Коридором швидко йшов високий темноволосий хлопець із рюкзаком, перекинутим через одне плече. Його обличчя здалося мені знайомим, але лише за кілька секунд пам'ять нарешті склала всі шматочки.

— Максе?

Він широко усміхнувся.

— Нарешті впізнала.

Я засміялася.

— Вибач. Сто років не бачились.

Макс навчався на факультеті режисури. У старшій школі ми були в одному класі, хоча після випускного майже не спілкувалися. Пам'ятала лише, що він завжди крутився біля сцени, організовував концерти й не міг всидіти на одному місці.