Глава 4

Я так і залишилася стояти осторонь, машинально торкаючись зап'ястка, за яке кілька секунд тому мене взяв Ліам. Усередині все ще гуло від адреналіну, хоча, якщо чесно, нічого страшного так і не сталося. Ден стояв навпроти Артура, обоє дивилися один на одного так, ніби ще слово — і хтось обов'язково не стримається. Але саме в цей момент між ними став Марк, а поруч із ним — Ліам. Він не кричав, не штовхав нікого й навіть не виглядав роздратованим. Просто щось спокійно говорив, дивлячись спочатку на Дена, потім на Артура. Дивно, але його слухали.

За кілька секунд до них підтягнулися ще кілька хлопців із команди плавців, а слідом — представники студентської ради. Саме тоді музика різко обірвалася. У клубі стало настільки тихо, що тепер було чути навіть дзвін келихів за барною стійкою й уривки чужих розмов. Усі погляди були прикуті до невеликого натовпу посеред залу.

— Та годі вже, — почувся чийсь голос. — Нічого ж не сталося.

— Розійшлися, хлопці, — спокійно сказав один із організаторів. — Не будемо псувати вечір.

Напруга поступово почала спадати. Артур першим зробив крок назад і коротко кивнув, показуючи, що конфлікт для нього закінчено. Ден ще кілька секунд стояв із напруженою щелепою, але після кількох слів Марка лише невдоволено фиркнув і відвернувся.

Бійки не сталося.

І слава Богу.

— Я ж казала, що хлопці іноді абсолютно безнадійні.

Я озирнулася. Поруч уже стояла Вікі, тримаючи в руках два келихи з водою. Один вона мовчки простягнула мені.

— Дякую.

— Серйозно, — вона закотила очі, киваючи в бік компанії плавців. — Двадцять один рік людям. Дорослі, сильні, розумні... А поводяться так, ніби їм по п'ятнадцять.

Я ледь усміхнулася.

— Ніхто ж не побився.

— Бо в когось вистачило мізків зупинитися. Інакше завтра весь університет тільки про це й говорив би.

Я зробила кілька ковтків холодної води, намагаючись заспокоїти серце. Здавалося, інцидент був вичерпаний. Музика знову почала тихо грати, люди поверталися до своїх компаній, сміх поступово витісняв напруження.

Саме тоді за спиною пролунав жіночий сміх.

— Ні, ну ти бачила?

— Через неї мало не побилися.

— Та перестань...

— Я серйозно не розумію. Вона ж навіть не найгарніша дівчина тут.

Я завмерла. Голоси були зовсім поруч. Не настільки близько, щоб втрутитися в розмову, але достатньо, щоб почути кожне слово.

— Он біля бару стоїть дівчина в чорній сукні. От вона справді ефектна.

— Може, справа не в красі.

— Та яка різниця? Через неї вже мало сцену не влаштували.

— Чоловіки іноді такі дивні...

Вони засміялися. Тихо. Наче не сказали нічого образливого. Я відчула, як у грудях повільно стискається щось важке. Дивно. За все життя я навчилася не звертати уваги на чужі оцінки. Принаймні мені так здавалося. Але варто було кільком незнайомим дівчатам кинути кілька необережних фраз — і всі мої ранкові сумніви знову повернулися.

— Софі?

Вікі уважно подивилася на мене.

— Ти їх почула?

Я коротко кивнула. Вона важко зітхнула.

— Не бери до голови. Є люди, які не можуть пройти повз чужу історію, не вставивши своїх п'ять копійок.

Я спробувала усміхнутися.

— Знаю.

Але усмішка вийшла надто натягнутою. Вікі поклала руку мені на плече.

— Хочеш, знайдемо Мію й підемо танцювати?

Я похитала головою.

— Ні... Мені просто потрібно трохи повітря.

— Точно?

— Так. Я недалеко.

Вона ще кілька секунд вагалася, але зрештою кивнула.

— Добре. Тільки не зникай надовго.

Я вийшла з клубу, відразу відчувши, як прохолодне вересневе повітря торкнулося розпашілих щік. За спиною знову заграла музика, але тепер вона долинала приглушено, ніби залишилася в іншому світі.

Клуб стояв майже на самому березі річки. Від тераси вниз вела дерев'яна доріжка, обабіч якої горіли десятки маленьких ліхтариків. Їхнє тепле жовте світло відбивалося у воді, створюючи враження, ніби хтось розсипав по темній поверхні сотні маленьких зірок. Легкий вітер ледь ворушив гілки дерев, а десь у високій траві тихо сюрчали цвіркуни.

Місце було настільки красивим, що нагадувало декорації до казки.

Я повільно підійшла до дерев'яної огорожі й сперлася на неї ліктями. Переді мною текла темна річка, спокійна й байдужа до всього, що відбувалося за кілька десятків метрів у клубі.

«Дивно, — подумала я, вдивляючись у мерехтіння ліхтарів на воді. — Навіть у найкрасивішому місці настрій може зіпсувати одна-єдина необережно кинута фраза.»

І я не знала, скільки часу простояла біля річки. Хвилин п'ять, а може, всі п'ятнадцять. Усередині клубу знову грала музика, час від часу долинав чийсь сміх, але тут, на дерев'яній набережній, усе це здавалося далеким. Вода тихо плескалася, вітерець ледь помітно гойдав гілки верб, а тепле світло маленьких ліхтариків розчинялося у темній гладіні річки.