ХІ

Персиковий сад.

Сонячне світло заливало білий мармур, але в повітрі висіла напруга.

На колінах, з руками, зв’язаними срібними кайданами, стояв янгол-охоронець. Його очі палахкотіли обуренням.

— Евіль, як ти взагалі допустив таке?! — голос Архангела Міхалійруса лунав холодно.

— А що я мав зробити? Один проти дванадцяти демонів? — спокійно відповів Евіль. — Справжнє питання: чому Чистилище не охороняється як слід?

— Ви подивіться на нього! Він ще сміє щось казати! — вибухнув Ельрікус, розчавивши в пальцях стиглий персик.

— Зеріус мав рацію щодо тебе, Ельрікус…

— Що?! — очі архангела звузилися. — В Чистилище його! Навічно!

Міхалійрус похитав головою.

— Ситуація вийшла з-під контролю…

— Думаєш, він тепер один із них? — пробурмотів Ельрікус, відкинувши кісточку персика.

— Ти знаєш, як вербує Люцимаель…

Запала мовчанка.

— Один шанс із ста, що він вийде звідти тим самим, ким зайшов, — тихо сказав Міхалійрус. — Але що ти зробиш, якщо він повернеться?

Ельрікус довго мовчав.

— Він хоче свободи… Він її отримає.

— Ти так просто даруєш йому свободу?

— Джемільтон питала, чи любив він когось… Він ніколи нікого не любив. Нехай поживе людським життям. І пізнає біль розбитого серця.

Безодня.

Гарячка не відпускала. Два місяці Зеріус бився в лихоманці, скутий слабкістю. Він бачив сни…

Він бачив себе слабкою дівчиною.

А справжній він — прикутий у тому крихкому тілі.

Люцимаель не відходив від нього. Він розумів, що Зеріус бачить яснобачення.

І знав, якою буде ціна його свободи…

Минули місяці, і рани затягнулися.

Люцимаель сидів у напівтемній залі, втягуючи в легені гіркий дим сигари. Перед ним на столі повільно холонув келих чорної кави.

— Зеріусе, чорт забирай! — гаркнув він, різко ставлячи келих. — Ти самогубець! Куди ти йдеш?! Я б волів замкнути тебе в одній із кімнат цього палацу, щоб не наробив дурниць!

Зеріус, що стояв біля вікна, холодно всміхнувся.

— І чим же ти тоді кращий за Ельрікуса?

Люцимаель стиснув щелепи.

— Я думаю про тебе! А він — лише про себе та свою систему.

— Систему? — здивувався Зеріус.

— Так… Людям легше, коли ними керують. Вони не хочуть відповідальності. Скажи їм, що щось є гріхом і за це буде покарання — вони сліпо повірять. Їм простіше мати когось, хто вирішить усі їхні проблеми… хоча вони створені за подобою Великого Ельрікуса, мають силу і право вибору. Але чи користуються цим?

Запала тиша. Кожен думав про своє.

— Розкажи мені про Нього, — нарешті промовив Зеріус.

Люцимаель знову затягнувся й повільно видихнув дим.

— Ельрікус… Один із Великих Богів, нащадок Есміда та Зерильди. Його вважають справедливим, але це лише слова. У нього є своя правда, своє бачення людей. Він вважає, що страждання — єдиний шлях до істини. Що лише крізь біль можна пізнати солодкість його світу. Він випробовує на стійкість… Складний, свавільний, із сильною харизмою. Але… я зло? А чи добро те, що чинить Він?

Зеріус мовчав.

— Ти йдеш? — спитав Люцимаель, дивлячись на нього крізь сизий серпанок диму.

Зеріус ледь помітно кивнув.

— Я знаю, ти бачив видіння в гарячці. Це твоя плата…

— Людське життя?

— Так, Зері. Саме так, — важко зітхнув Люцимаель. — Тобі буде нелегко. Але пам’ятай, я завжди буду поряд…

Зеріус уперше за довгий час усміхнувся.

— Дякую, Люци…

Люцимаель провів його до виходу з Бездни й, лукаво підморгнувши, зник.

Зеріус вирвався в ніч. Міста мерехтіли вогнями, і в одному з них, серед гомону та музики, жила вона — Мелісса.

Він побачив її, коли вона виходила з клубу, похитуючись від алкоголю, з пляшкою віскі в руках. Колись тендітна дівчина, тепер вона була худою, майже кістлявою, з коротким кислотно-зеленим волоссям і спустошеним поглядом.

Зеріус приземлився, прийнявши людську подобу.

— Мелісс?..

Вона зупинилася, хитнулася, і він устиг підхопити її на руки.

— Зері… це ти?..

Він усміхнувся.

— Так, це я.

Він відніс її додому, приготував легку вечерю, наповнив ванну. Обережно змивав із неї тютюновий попіл і запах алкоголю.

— Як малу дитину… — пробурмотіла вона.

Він нахилився, і в цей момент вона різко схопила його за волосся, притягнула до себе і впилася в губи.

Він відповів. Жарко. Страсно.

…Вона заснула на його плечі. Зеріус проводив пальцями по її короткому волоссю, вдивляючись у темряву.

— Зеріусе, — тихий голос покликав його з балкона.

Він обернувся.

Ельрікус.

Сидів у кріслі, спокійно дивився на нього.

— Ти, мабуть, чекав, що тебе знову схоплять і потягнуть до мене?

Зеріус нічого не відповів, лише втупився в обрій, де вже розгорався світанок.

— Спочатку я й справді хотів так зробити, — продовжив Ельрікус. — Суд. Контракт на свободу. До речі, ось він.

Він поклав на столик пергамент.

Контракт на дарування вічної Свободи.

Я, Великий Творець цього світу, дарую вічну свободу своєму найкращому і улюбленому ангелу Зеріусу. Плата за Свободу — пізнання і множинні уроки людського життя.

— Я згоден, — без вагань сказав Зеріус, підписуючи.

— Ти навіть не дочитав.

— Це вже не важливо. Я не маю наміру порушувати контракт самогубством.

— Тоді сьогодні о 21:30 ти народишся в людському тілі. Прощайся з Меліссою. Я чекатиму тебе в Персиковому саду… для ритуалу.

Коли він повернувся до кімнати, Мелісса вже не спала.

— Ти підеш?.. Я зможу тебе знайти?

Зеріус заперечно похитав головою.

Він нахилився й тихо прошепотів:

— Засинай…

Торкнувшись губами її чола, він подарував їй сон без спогадів.

Зеріус летів назустріч своїй новій долі.

Ритуал був довгим. Омивання. Блокування пам’яті. Сковуючі тіло кайдани.

Яскраве світло. Біла кімната.

І гострий біль від удару по тілу.

Він не пам’ятав, хто він. Не пам’ятав, де він.

…Народилася дівчинка.