Х

Ангел віддер його від валуна, поставив на коліна на гостре каміння, знову сковуючи його тіло.

Раптом піднявся вітер.

Ангел похитнувся, впав на гострі уламки.

Із темряви виступили могутні силуети — ангели Бездни.

Вони зривали кайдани, підхопили змучене тіло Зеріуса й винесли його у темряву.

Він більше не міг чинити опір. Його шкіра була обпечена, рани кровоточили.

Але сильні руки тримали його міцно, а знайомий голос шепотів:

— Я тут. Я подбаю про тебе.

Люцимаель лікував його бережно, як власне дитя.

Він знав, якою ціною здобувається добро…

Важкий аромат смолистих свічок наповнював темні зали Бездни, коли Люцимаель схилився над тілом Зеріуса. Його сильні руки, сповнені безмежної могутності, торкнулися обпеченої шкіри, і темна енергія почала закривати рани. Очі Люцимаеля блищали червоним вогнем, але в них читалася не лише лють, а й цікавість.

— Ти став ще сильнішим, ніж я очікував, — тихо промовив він, проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю Зеріуса. — Витримати подібне і не зламатися — це навіть для мене гідно поваги.

Зеріус скрипнув зубами, намагаючись звестися. Біль ще не відступив, і його охопила хвиля слабкості.

— Я не потребую твоєї допомоги, Люцимаелю, — хрипко відповів він, піднімаючи на нього погляд.

— Ох, як же мені подобається ця твоя впертість, — зітхнув Люцимаель, грайливо всміхаючись. — Але не прикидайся, що ти не розумієш, у якому ти становищі.

Він провів рукою в повітрі, і перед Зеріусом з’явилося ілюзорне зображення Ельрикуса. Той стояв у своїй величній залі, схрестивши руки на грудях.

— Він уже шукає тебе, — прошепотів Люцимаель. — Але ти не повернешся до нього.

Зеріус стиснув кулаки.

— Я не буду твоєю маріонеткою, як і його.

Люцимаель присів перед ним, їхні обличчя майже зрівнялися.

— І ким же ти хочеш бути, мій бунтівний янголе?

Зеріус відвернувся, вдихаючи запах диму й спеки.

— Вільним.

Люцимаель всміхнувся ще ширше, обережно провівши пальцями по плечу Зеріуса.

— Вільним, кажеш? Ох, якщо б ти тільки знав, якою ціною вона, ця свобода, купується…

Його голос став тихішим, майже ніжним.

— Але я допоможу тобі дізнатися.

Зеріус на мить заплющив очі. Його обпечене тіло ще пам’ятало кайдани Чистилища. Його розум ще відчував холод кокону, в якому він був ув’язнений. Його серце ще пам’ятало… все.

Але тепер настав час дізнатися, якою є свобода в світі Люцимаеля.

Зеріус відчував, як тепла, густа рідина знову витікає з розірваної плоті. Він скривився, але навіть не поворухнувся.

— Через деякий час я зможу закрити ці рани, — голос Люцимаеля звучав спокійно, майже лагідно. — Але вони вже знають, хто тебе забрав.

Його пальці, сповнені незбагненної сили, торкнулися рани. Мазь, що пахла порохом і лавандою, загоючи поранене тіло.

— Тебе врятує лише одне, мій янголе… Якщо ти станеш моїм.

Зеріус зціпив зуби.

— Я не хочу належати комусь! Я не річ!

Люцимаель м’яко посміхнувся, поклавши долоню йому на груди.

— Звісно, ні. Але куди ти підеш у такому стані? Вони схоплять тебе, не встигнеш і кроку ступити.

Зеріус закрив очі. Він знав, що той має рацію, але не хотів визнавати цього.

— Добре…

Він знову ліг на червоний оксамит постелі. Люцимаель нахилився, акуратно змащуючи рану.

— Знову кровоточить…

Аромат лаванди заповнив простір. Свідомість Зеріуса розчинилася в темряві.