VIII

Він розплющив очі і спробував піднятися. Але різкий ривок назад змусив його впасти на подушку.

— Що за…

Його шия була закута в ошийник. Ланцюг натягнувся, не даючи йому встати.

Зеріус стискав зуби, відчуваючи, як у ньому закипає гнів.

Двері відчинилися. Джамільтон увійшла, усміхаючись.

— Джамі… улюблена… зніми це.

Вона знизала плечима, щелкнула пальцями — ланцюг подовжився.

— Ти можеш сісти.

Вона підійшла ближче, сіла поруч, почала цілувати його, а потім, граючись, завела руки за його спину.

Клац.

— Це підло… — пробурмотів він, відчуваючи, як наручники стиснули його зап’ястя.

— О, ти ще не знаєш, наскільки… — її голос був сповнений пустощів.

Вона почала годувати його ложечкою, навмисно вимазуючи сиропом.

Він міг би зламати ці кайдани. Але чомусь не зробив цього.

Минав час

Зеріус був покірним. Вона тримала його біля себе, не відпускаючи.

Але в ту ніч усе змінилося.

Він чув крик.

Крик, що рвав його навпіл.

Мелісса…

Він закрив очі, намагаючись заглушити його.

Але не зміг.

Джамільтон спала поруч, довірливо поклавши голову йому на плече.

Він погладив її волосся.

І щелкнув наручниками на її зап’ястях.

Вона здригнулася, але не прокинулася.

Він встав. Відчинив балкон.

І розправив крила.

Порятунок…

В цей час головний  лікар психлікарні пихтів над безпорадним тілом.

Зеріус не роздумував.

Одним рухом він зірвав його з дівчини, відправляючи в політ через вікно.

Мелісса не рухалася.

Він доторкнувся до її шкіри, вплітаючи в неї світло.

Вона повільно розплющила очі.

— Зеріус…

— Пробач мені. Це востаннє.

Вона схопила його за руку.

— Чому?

Він показав їй перстень.

— Я знову ослухався Богів. Чистилище чекає на мене.

Її очі наповнилися слізьми.

Але він не міг змінити нічого.

— Ось твій паспорт. Ось гроші. Ось карта. Я подбав про тебе.

Вона схлипнула, хапаючи речі.

— Зеріус…

Він притиснув її до себе востаннє.

— Живи.

Вона ще довго чула шелест його крил, коли він зник у небі.

В цей час…

Ельрикус стояв біля ліжка Джамільтон.

Вона розплющила очі, відчувши, що її руки скуто.

— Ельрикус?!

Він лише всміхнувся.

— О, люба… Я ж казав. Він не твій.

Джамільтон благально поглянула на Ельрікуса.

— Зніміть із мене кайдани, о мій Повелителю!

Ельрікус не зрушив із місця, лише дивився на неї згори.

— Ні!

— Але чому?!

— Ти не змогла втримати Зеріуса… Я довірив його тобі! І що тепер? Де він?! Лежи тут, поки я вирішу, що з тобою робити!

— Відпусти мене! — Джамільтон благала крізь сльози.

— Ні! — голос Ельрікуса розітнув повітря.

— Я думала, він мене кохає… Він сам говорив про любов, клявся бути моїм назавжди…

— Дурненька, — скривився Ельрікус. — Він ніколи нікого не кохав, окрім себе. Він схожий на Люцимаеля.

— Люций?..

— Він давно спостерігає за твоїм «коханим». Думаєш, чому я заточив Зеріуса в кокон? Він би пробув у ньому цілу вічність, якби не ти й твоя сліпа любов!

— Але за що так?!

— Я не хотів їхньої зустрічі! Ще один мій ангел у його рядах? Нізащо!

Зеріус стояв на пероні, спостерігаючи, як поїзд відвозить Меліссу до її кращого життя. Він зробив усе, що міг…

Позаду нього щось заворушилося, і чиясь рука лягла йому на плече.

— Зеріусе, як довго я тебе шукав… Чув, тебе ув’язнили?

Зеріус обернувся й зустрівся поглядом із тим, хто втілював красу й брутальність водночас. Його міцні м’язи перекочувалися під шкірою при світлі місяця, а очі палали внутрішнім вогнем. Він був прекрасним і жахливим водночас.

Чоловік посміхнувся хижим оскалом.

— Люцимаель, власною персоною. Великий Владика Бездни!

Він зробив крок уперед, наблизившись до Зеріуса.

— У мене для тебе пропозиція… Я знаю, що тебе чекає. Іди зі мною! Я дам тобі владу. Я дам тобі статус! Ти по-справжньому гідний більшого!

Зеріус у шані схилив голову.

— Великий і Жахливий Люцимаелю, дозволь відхилити твою щедру пропозицію.

— Що?! Не будь дурнем! Іди зі мною!

Зеріус лише похитав головою.

— Я краще згнию на дні Чистилища, ніж знову опинюся під чиєюсь владою.

Люцимаель із цікавістю вивчав його.

— Ти жадаєш свободи? Але ти не знаєш, якою ціною вона тобі дістанеться… І платити доведеться не мені.

Він нахилився, обійняв Зеріуса й прошепотів йому на вухо:

— Як би я не хотів залишити тебе при собі, я поважаю твій вибір. Лети… Але пам’ятай: я не залишу тебе, Зеріусе.

Люцимаель зник у темряві, залишаючи Зеріуса одного під нічним небом. Тепле літнє повітря було сповнене запаху квітів і вогкості — він ще ніколи так не цінував ці дрібниці. Але часу залишалося мало…

Його крила підняли його над землею, несучи до Персикового саду — у палац до колишньої дружини. Він влетів у відчинене вікно й опустився на м’який килим. В ту ж мить його схопили й поставили на коліна.

Це була охорона Ельрікуса.