VII

Ельрікус з цікавістю стежив за емоціями Зеріуса. Його очі спалахнули, пальці тремтіли, але він мовчав.

— Ельрікусе, може, не варто бути з ним таким жорстоким? — тихо мовила Джемільтон.

— Ти надто добра до нього…

Ельрікус повернувся до Зеріуса:

— Вийдемо на балкон.

Щойно вони ступили за поріг, Ельрікус клацнув пальцями. Плечі Зеріуса стягнули мідні кайдани.

— Вибір за тобою.

— Це не вибір. Це рабство…

— А хто ти?! — Ельрікус рвучко схопив його за волосся й змусив опуститися на коліна. — Ти й є мій раб!

Він штовхнув Зеріуса на холодну мармурову підлогу.

Зеріус нервово вдихнув аромат персикового саду, заплющив очі. І раптом…

Спалах. Видіння.

Мелісса, психіатрична лікарня, спроба втечі. Її ловлять, приковують, жорстоко б’ють…

Зеріус тяжко зітхнув.

Він мусить її врятувати.

Він узяв контракт, мовчки підписав його.

Ельрікус задоволено усміхнувся.

— Чудово. Тепер готуйся до весілля. Через три дні. Цієї суботи.

Зеріус стояв прикований до стіни, важко дихаючи.

Стіни змикалися все щільніше, холодний камінь впивався у спину. Він чув, як скрегочуть ланцюги, як плющ шурхотить, обплутуючи його тіло, стискуючи руки, груди, шию. Кров билася у скронях, серце скажено калатало.

Він розумів, що це не просто гра. Це покарання.

Іззовні долинув голос Ельрикуса:

— Сподіваюся, тобі комфортно, мій дорогий гостю.

Зеріус стискав зуби, щоб не дати цьому виродку задоволення від його криків. Але що далі? Його розчавлять цими стінами? Або задушать плющем? Чи це просто перевірка?

Він не знав.

В залі

— Ельрикус, за що ти так із ним? — Джамільтон звузила очі, ховаючи занепокоєння за маскою спокою.

Ельрикус усміхнувся, злегка піднявши її підборіддя.

— О, Джамі…  Він би кинувся рятувати свою Меліссу, а ми ж не можемо цього допустити, правда?

Він нахилився і поцілував її в лоб. Бережно, ніби вона була коштовністю, яку він зберігав від руйнування.

— Вона в карцері, — додав він, спостерігаючи за її реакцією.

Джамільтон мовчала.

— Він її любить? — нарешті запитала вона.

Ельрикус знизав плечима.

— Не думаю. Але він занадто благородний, щоб залишити її помирати.

— І тому ти вирішив прискорити церемонію?

— Саме так.

Вона зітхнула.

— Добре. Але він належить мені.

Ельрикус розсміявся.

— О, я навіть не сумнівався, Джамі.

Весільний вечір

Сад тремтів у світлі сотень ліхтарів. Пелюстки персикових дерев повільно опадали на білу доріжку, по якій йшли молодята. Всі усміхалися, вітали їх, розважалися.

Зеріус, стоячи поруч із Джамільтон, шипів їй на вухо:

— Ще б ошийник наділи прямо тут…

Вона грубо прошепотіла у відповідь:

— Одягну  і не тільки його. Ти — мій.

Він відчув, як його серце стиснулося. Це була не любов, не щастя, а пастка, з якої він уже не міг вибратися.

Його погляд спіймав Ельрикус. Той дивився із самовдоволеною посмішкою.

Церемонія закінчилася. Вино і солодощі лилися рікою. Люди сміялися, танцювали.

А Зеріус відчував, як невидимі кайдани стискають його ще міцніше.

Наступний ранок…