V

Ельрікус піднявся зі свого розкішного крісла й, солодко посміхаючись, нахилився до Зеріуса:

— Ну що, мій ясний світ, мій Син…

— Ти мені не Батько! – хрипко відповів Зеріус.

Клацання пальців – і раптом навколо нього закрутилися чорні ланцюги. Вони зміїлися по тілу, обвивали руки, стискали плечі. Від їхньої ваги він упав на коліна.

— Навіть зараз ти продовжуєш дерзити? – Ельрікус хмикнув. – Якби не твій статус і родовід, ти давно вже гнив би в Чистилищі, змиваючи свої гріхи.

Його сміх розлетівся луною кам’яними стінами.

— Ти винен у всьому, що сталося з цією дівчинкою, – сказав він, задоволено розглядаючи скутого Зеріуса. – І ти за це заплатиш.

Ще один клац пальців – і окови розійшлися.

— Охорона! Смирильну сорочку для нашого гостя!

Зеріус навіть не чинив опір, коли на нього її натягнули.

— А тепер заберіть його в «розкішні покої». Нехай відчує все те, що відчуває ця дівчина… і навіть гірше.

Коридори здавалися нескінченними. Охоронці тягнули його, не церемонячись. Урешті вони відчинили двері в глибинах підземелля й штовхнули Зеріуса вперед.

У темряві щось зашелестіло.

— О, хто це до нас завітав? – пропищав знайомий голос.

Він одразу впізнав його – Арахнек.

Ангел-Каратель. Вічно у своєму павучому тілі.

— Як же давно я чекав цього дня, – хрипко прошепотів він, підіймаючись на лапах.

Ельрікус повернувся, задоволено дивлячись, як Арахнек витягує павутину, повільно створюючи міцний кокон навколо його жертви. Зеріус намагався пручатися, але сковуючі закляття не дозволяли рухатися. Павутина липко охопила його руки, ноги, шию… очі… губи…

— Ну от і все, – прошепотів Ельрікус. – Тепер ти просто жалюгідний кокон у павутинні моєї влади.

Його сміх ще довго лунав темними підземеллями.

Минуло більше двох місяців з того моменту…

У тронному залі, де на троні сидів Ельрікус, потягуючи вино з бокала, панувала тиша. Він був щасливий у це сонячне ранкове світло, адже все йшло так, як він хотів. Підійшовши до вікна, він поставив бокал на підвіконня, відчинив вікно й на повні груди вдихнув п’янкий аромат квітучого персикового саду.

У двері постукали. Ельрікус здивовано підняв брову.

— Кому там не терпиться в таку ранню годину?!

Двері відчинилися, й до зали вбігла схвильована Джемільтон. Вона впала перед ним на коліна, торкаючись губами його білих лакованих черевиків.

Ельрікус сів на підвіконня, з цікавістю спостерігаючи за нею.

— Дорога моя, що сталося?

— Я прийшла просити за Зеріуса…

Ельрікус залпом допив вино й жбурнув бокал об мармурову підлогу, ледь не зачепивши Джемільтон.

— Він усе ще покараний, сонце моє!

— Але минуло вже понад два місяці, відколи він у тому коконі…

— Нічого! Посидить ще пів року — може, нарешті вгамує свою гординю…

— О, мій Великий Володарю, змилуйся! Він не відає, що творить. Я сама займуся його перевихованням! Обіцяю!

— Гаразд, люба. Але не спускай його з очей. За ним потрібен особливий нагляд…

Він вдихнув на повні груди, зістрибнув з підвіконня.

— Іди за мною!

Вони йшли довгими коридорами палацу, які вели до підземелля. Там утримували тих, хто був покараний за гріхи, або ж тимчасово ув’язнений перед відправкою в Чистилище.

У підземеллі світло горіло лише в коридорах. Тут пахло сирістю, грибами й отруйним плющем, від запаху якого паморочилося в голові.

Нарешті вони дісталися потрібних дверей. Ельрікус витягнув ключі й відчинив їх. Посеред кімнати висіла величезна павутина, в якій знерухомлено покоївся кокон.

— Арахнеку!

На поклик прибіг велетенський павук, його лапи шурхотіли по кам’яній підлозі.

— Опусти кокон і можеш бути вільним!

Арахнек миттєво видерся на павутину й перерізав ниті, що тримали кокон Зеріуса. Той із глухим стуком упав на підлогу. Павук хутко зник.

Джемільтон стояла, закривши рота руками, тремтячи від жаху. Ельрікус, помітивши її стан, розсміявся.

— Дорога моя, не хвилюйся так! Це ж для його блага! Ти знаєш, як я його люблю й піклуюся про нього!

Він підійшов до неї, підняв її витончений підборідок пальцем. Потім витягнув кинджал і обережно розрізав кокон, витягуючи з нього Зеріуса. Його тіло було стиснуте залишками павутини, а на ньому — гамівна сорочка. Очі ще були закриті тонкими нитками павутини.

Ельрікус присів поруч.

— Ну що, усвідомив усе?

— Так, — ледве чутно відповів Зеріус.

— Джемільтон, тепер він твій! Займайся ним!

Ельрікус протягнув їй шкіряний ошийник із ланцюгом.

— І не смій спускати його з прив’язі! Я забороняю! Ти мене почула?!

Джемільтон мовчки кивнула. Ельрікус пішов.

Вона звільнила його від павутини, залишивши лише ту, що закривала рот, аби він не міг говорити.

— Ставай на коліна, — наказала вона.

Вона застебнула ошийник на його шиї, потім привела до себе додому. Там, у підвалі, закріпила ланцюг і залишила його самого.

Зеріус повільно сповз по стіні й сів на холодну підлогу. На очах блищали сльози…

Вранці вона повернулася. Підвал був темний, сирий, пронизаний холодом. У руках вона несла товсту свічку.

Поставивши її на підлогу, вона спустилася до нього на коліна й обійняла. Вона відчула, як його сльози стікають на її груди.

— Ти плачеш? Бідний мій… що вони з тобою зробили…

Вона розірвала павутину, що затуляла його рот.

— Джамі, звільни мене, будь ласка, від цієї сорочки… — хрипло прошепотів Зеріус. — Я ж не зроблю тобі нічого поганого…

Джемільтон мовчки зняла з нього гамівну сорочку.

— Ходімо, тобі треба переодягнутися. Ти весь просяк цією гидкою павутиною…

Вона зняла ланцюг із кріплення й повела його до себе в спальню. Там, прив’язавши ланцюг до ліжка, пішла шукати чистий одяг.

Коли вона повернулася, Зеріус уже зняв із себе брудний, мокрий одяг, і його оголене тіло постало перед нею. Його м’язи перекочувалися під шкірою при кожному русі. Вона завмерла…

Вона наблизилася й кінчиками пальців торкнулася його сильного торсу.