IV

Джемільтон. Струнка, вишукана, холодна. Колись його вчителька, та, хто навчала його магії.

— Зеріусе! Ах ти, негідник! — її голос лунав як грім.

Він підвів голову, примружившись від світла.

Вона підійшла ближче і вдарила його по обличчю.

— Як ти смів підняти руку на Нього?! Хто ти такий?! Тепер Він покаже тобі твоє справжнє місце!

— Джемі… — прошепотів він.

— Мовчи! Ні слова більше! Я більше не бажаю тебе знати! Раніше я захищала тебе, але зараз… ти перейшов усі межі!

Вона гралася плющем, накручуючи його на тонкий палець.

— Зері, згадай, як ти міг приходити до Нього у будь-який час, як міг називати Його на «ти»? Він був для тебе батьком… І навіть зараз Він турбується про тебе, мій солодкий хлопчику. Інший уже давно б гнив у Чистилищі… Подумай, що ти наробив.

Вона пішла.

Темрява знову поглинула камеру.

Ці години, що здавалися вічністю, Зеріус думав лише про свою підопічну Меліссу.

Його роздирала тривога за її майбутнє, за те, що з нею зараз відбувається… Бачити видіння він більше не міг – окови міцно сковували його силу.

Раптом почулися кроки. Глухий лязкіт ключів прорізав тишу. Двері з гуркотом відчинилися, і в камеру увійшов Ельрікус. Його погляд – холодний, байдужий, оцінюючий.

— Дивлюсь, тобі подобається твоє нинішнє становище, – на губах заграла зла усмішка, відкриваючи рівний ряд білих зубів.

— А тепер просто мовчи й дивись.

Він клацнув пальцями, і в напівтемряві, освітленій лише слабким світлом із коридору, з’явився магічний екран.

— Що ж, подивимось кіно? Хоча вибору у тебе все одно немає! – він розсміявся, і в камеру внесли розкішне крісло, обтягнуте білим оксамитом.

Ельрікус сів і зручно відкинувся, а на екрані розгорнулася сцена.

Події розгорталися після того, як охорона забрала Зеріуса.

До будинку ввійшла мати Мелісси. Погляд натрапив на розгромлену вітальню, а потім – на скривавлене тіло її чоловіка. Але замість того, щоб кинутися до дочки, вона впала навколішки перед мертвим чоловіком, судомно хапаючи його за холодні плечі.

Врешті вона викликала швидку і поліцію. Коли ті прибули, її слова пролунали гостро й безжально:

— Вона вбила мого чоловіка! Вона мені більше не донька!

Кілька сильних рук витягли Меліссу з темного кутка, де вона ховалася. Вона виривалася, кричала, що не вбивала його. Але поліцейський, заломивши їй руки за спину, застебнув наручники й потягнув до машини.

Допит у відділку.

— Я не вбивала! Повірте мені! Він хотів зґвалтувати мене, як і минулого разу… На мамин день народження…

— Чому ж ви не звернулися до нас тоді?

— Я боялася! Боялася, що мені ніхто не повірить… Мама все одно сказала б, що це я винна… Але мене врятував Зеріус!

— Хто такий Зеріус?!

— Мій найкращий друг… мій Ангел-Охоронець!

Поліцейський спинився, витріщився на неї й, нічого не сказавши, взяв інший бланк. Щось написав, підписав, а потім вивів Меліссу в коридор. В кінці коридору була ще одна кімната. У ній за столом чекав психіатр.

Через кілька годин, після безкінечних запитань, після болісних спогадів і страху, сталося те, чого вона боялася найбільше…

Їй натягли на плечі смирильну сорочку.

Її останні крики про допомогу потонули у вереску шин машини швидкої, що відвозила її в психлікарню.

Магічний екран згас.