III

Зеріус упав на коліна, гарчачи від люті, тоді як Мелісса тремтіла від страху. Він смикався, намагаючись розірвати окови, але всі зусилля були марними.

— Як ви могли так підло використати її?! — прохрипів він, з ненавистю дивлячись на нападників. — Вона тут ні до чого!

— Замовкни вже, — кинули у відповідь, не звертаючи уваги на його гнів.

Вони мовчки підняли його і, міцно тримаючи, понесли геть.

Він торкнувся ногами підлоги холодного палацу, і ті, хто його вів, більше не церемонилися—просто потягнули по мармуровій підлозі, змушуючи кайдани гриміти в тиші зали.

Зрештою, вони увійшли до великого тронного залу, де на них уже чекав Ельрікус.

— Нарешті, — зневажливо кинув він, глянувши на Зеріуса. — Тепер ідіть. Я покличу вас пізніше.

Охоронці кинули полоненого до його ніг і покинули залу, залишивши їх сам на сам.

Зеріус важко дихав, але не втрачав свого виклику в очах. Ельрікус недбало доторкнувся до нього носком черевика, перевертаючи на спину. Потім нахилився ближче, вдивляючись у його обличчя.

— Ну що, тварюко? Думав, що зможеш від мене втекти? — холодний голос пронизував, як лід. — Ти знаєш, що це лише погіршило твоє покарання.

Ельрікус усміхнувся, торкнувся пальцями кайданів, які почали здавлювати зап’ястя ще сильніше.

— Ти будеш покараний, Зеріусе.

Охорона, відведіть цю тварюку в камеру! Нехай отямиться та подумає над своєю поведінкою, а я за ніч вирішу, що з ним робити!

Варта грубо схопила Зеріуса й потягла по холодному мармуру. Його затягли в темну, вогку кімнату, з якої тхнуло сирістю. Із тріщин у стелі повільно капала вода, а стіни в деяких місцях обплітав чорний плющ. Його різко поставили на ноги й прикували руки до холодного каменю.

Ангели сміялися.

— Ну що, догрався з вогнем? Посидь, подумай над своїми вчинками! Ти ж розумієш, що Він ніколи тебе не простить?

Зеріус знав, що вже ніколи не повернеться те, що він мав. Йому більше не довірять людей. І найболючіше — він більше ніколи не побачить Меліссу.

Вони пішли, залишивши його самого в темряві.

Крап… крап… крап… — холодні краплі падали на його обличчя.

Він стояв біля стіни… Лідяна стіна впивалася в спину, обпалюючи морозом. Минув час, і Зеріус відчув щось… холодне. Немов живе, воно повільно обвивало його тіло. Чорний ядовитий плющ. Він не просто стискав, а залишав на тілі пекучі, кроваві сліди.

Раптом біль став нестерпним, вирвався крик, що здригнув стіни. Плющ стиснув шию, і крик урвався. Тіло безсило повисло на ланцюгах.

Двері відчинилися.

У камері стало світло.

Перед ним стояла Вона.