II

Зеріус знову опинився поруч із Меліссою. Вона кликала його. Її вітчим знову до неї чіплявся. Дівчина пручалася, але він схопив її за волосся, силою посадив на стілець і почав туго обмотувати мотузкою, яка врізалася в її ніжне тіло, обмежуючи рухи. Коли зв’язав її міцно, щоб вона нарешті замовкла, заткнув рот своїми брудними трусами, які нестерпно смерділи. Мелісса лише плакала, не маючи змоги навіть виплюнути цю ганчірку—вітчим надійно заклеїв її скотчем.

Він вийшов, але незабаром повернувся, стискаючи в руці великі ножиці. Спіймавши її погляд, хижо посміхнувся, зібрав її довге темне волосся у хвіст і одним рухом відтяв його. Пасма впали на підлогу, і він кинув їх їй під ноги. Потім зламав стілець, на якому вона сиділа зв’язана, залишивши лише спинку, до якої була прив’язана. А після цього взявся за її одяг—розірвав джинси, схопився за трусики…

Раптом двері з гуркотом впали на підлогу. Вітчим завмер, не встигнувши опам’ятатися. На порозі стояв Зеріус.

Він уперше постав перед Меліссою у своїй істинній подобі. Його очі палали полум’ям гніву, а крила розкрилися за спиною, відкидаючи на стіни грізні тіні. В одне мить його руки міцно стиснули покидька, підняли його і з силою жбурнули в стіну. Той ударився потилицею об журнальний столик і затих.

Зеріус кинувся до Мелісси, швидко звільняючи її від пут. Він зняв з її рота скотч, витягнув брудну ганчірку, а потім, не вагаючись, притиснув її до себе, огорнувши великими сильними крилами.

— Тепер я бачу тебе справжнім, — прошепотіла вона, задихаючись. — Твоє тіло таке сильне й красиве… Обожнюю тебе, мій Ангеле…

— Рідна моя… Я не міг тебе покинути…

Раптом за спиною почувся гучний змах крил і знайомий насмішкуватий голос:

— Зеріусе, ти такий передбачуваний! Ха-ха-ха! Це була пастка! Ми чекали лише на тебе!

Дві постаті з’явилися позаду. Це були Ангели охорони Ельрікуса. Сильні руки схопили Зеріуса з обох боків, утримуючи залізною хваткою. Його зап’ястя скували холодні сталеві кайдани, на яких відчувалася сила давнього закляття.