Глава 39

     Я вже годину сиджу перед  документами й досі не можу зібрати усе до купи. А все тому, що незчулася, а вже п'ятниця. Отже, завтра на мене чекає побачення з Матвієм, якого до речі, за ці дні бачила всього тричі та й то випадково на роботі. Він тримав дистанцію, ігноруючи моє існування, лише інколи крадькома дарував напівпосмішку.

Сама робота мені подобається, досить молодий та дружній колектив(можливо через те, що більшість чоловіків), навіть моєму безпосередньому начальнику всього тридцять два, але він тямущий фахівець. Я займаюсь вивченням та аналізом інформації, показниками та результатом роботи одного з раніше розробленого апарату штучної підтримки серця, узагальнюю і систематизую їх, проводжу необхідні розрахунки. Трохи нудно, але на що ще сподіватись практиканту, добре хоч не звіти пишу.

–Ти додому плануєш?– витягла із роздумів Марина. Моя колега і за сумісництвом дружина начальника. 
 
–Так-так, зараз буду йти.– я склала все по файлах і сховала теки в шафку, все одно казанок не варить, сенсу від просиджування штанів не бачу.

    Відчуття ніби знаходжусь в прострації, тіло не реагує на сигнали мозку та й він не рухається працювати. На стіні висить великий червоний годинник з назвою компанії посередині. Вісімнадцята двадцять, я засиділась і зовсім забула про зустріч з друзями. Так заклопотана роботою, що навіть не бачилась із Зоряною. В неї теж купа справ: ресторан, вагітність, підготовка до скорого весілля. Вони планували не спішити з ним, але неочікувана новина про поповнення в родині, змусила все переглянути. Одружуватись з великим животом вона не хоче, а народити не в шлюбі не дозволить Тарас. 

Опанувавши себе, забираю смартфон та сумку і плетусь до ліфта. В будівлі вже мало хто залишився, лише завзяті трудоголіки. Виходжу в білосніжний хол, до якого вже звикла і він не напружує, як в першу зустріч. До варти вже заступив нічний охоронець, який страшенно не любить тих хто затримується в офісі, ніби заважають йому працювати. Але мене він не помічає, сердито споглядає кудись у бік, я прослідковую траєкторію і впадаю в ступор. Матвій у гордовитій манері, спершись об стіну баляндраси точе з якоюсь шатенкою. Шкіриться і вона не відстає від нього. Відчуваючи нахлинувши злість та образу, даю драпака звідти аби не влаштувати скандал на роботі.

        Йду до станції метро, а в очах сльози. Хоча якщо так поміркувати, ніхто нікому нічого не винний. Ми не зустрічаємось, нехай він і сказав не планувати нічого на суботу та на побачення, фактично, не звав. Він навіть мого номеру телефону не знає досі, лише адресу. А що знаю я? Нічогісінько, окрім того, що він тиждень мене ігнорує, а зараз бісики пускає іншій. Може я й була раніше дурна й наївна, та в тому що він нарцис та ловелас, мала слушність.

Бажання йти в гості немає абсолютно та на мене чекають, тому мушу йти. З пустими руками не гоже, знаходжу кондитерську-пекарню, подібну до тої де працювала колись. Асортимент тут більший, а от пирога з яблуками немає. Обираю чізкейк з ягодою, такий як любить Зоряна.

Власники привітно зустрічають у своїй затишній оселі. Квартира простора, трикімнатна з вікнами у двір та на дорогу. Тарас вклав гроші в забудову ще до знайомства з дівчиною, але будівництво було заморожене (певно через близьке сусідство з будинком в якому я проживаю) і пару років тому відновлене. Перед приїздом сюди, він найняв знайомого, що займається ремонтом і той спільно з дизайнером оформили квартиру в стилі неокласики. Як на мене, вона ідеально підходить Зоряні.

–Ось таке в нас гніздечко.– запрошуючи ще в одну кімнату, сказала подруга.– А це дитяча кімната.

Неочікувано для мене, тут вже стоїть ліжечко та мобіль над ним. На поличці стоять книги з казками та в'язане зайченя.

–Зо, а який в тебе термін?– запитала з цікавістю, бо, як на мене ще рано думати про покупки таких речей. 
 
–Десять тижнів.– вона взяла іграшку та притисла до себе.– Знаю що надто рано купила ліжечко, але я так чекаю на зустріч з нею, весь вільний час обираю щось для крихітки. 
 
–Ви вже знаєте стать? 
 
–Ні, але я чомусь впевнена, що це дівчинка.– вона замріяно погладила животик, якого ще зовсім не округлив, принаймні, на мій погляд.– Тарас теж так думає, вже називає її Лія. 
 
–Лія? Незвичне ім'я.– я збентежилась, адже кому як не мені знати, що з незвичним ім'ям важко жити. –Зорянко, а ти не хвилюєшся, що її будуть ображати через таке ім'я? 
 
–Не боюсь. Відколи ти перестала приховувати своє, тебе почали ображати? 
 
–Ні, але я вже доросла. 
 
–А діти знайдуть з чого познущатись.– вона опустила погляд.– Я з першого класу була найменша. І як ти розумієш, не особливо росла. Ображали, називали «гномом», удавали ніби не помічають мене в коридорі та штовхали. Доки одного разу це не побачив Назар. Він не став нікого зачіпати, а мені пояснив, що я не маю піддаватись на провокації, вони чекають моїх сліз. 
 
–І що, вони перестали тебе ображати? 
 
–Я перестала ображатись на їхні тупі підколи. Одного разу, зробила підніжку коли мене знову «не помітила» однокласниця. Вона тоді носа розбила і мене до директора викликали. 
 
–Тебе весь час ображали, але викликали як порушницю? 
 
–Так. Я сказала, що не помітила  її, а вона відповіла, що не помітила мене.– Зоряна посміхнулась.– Ми після того випадку подругами стали, аж доки в старших класах в одного хлопця не вибрились.
 
–Хоч не билися? 
 
–До цього не дійшло, вона завагітніла від нього у випускному класі, тепер вже двійко дітлахів. 
 
–Зо, а ти хотіла тоді...ну бути на її місці? 
 
–Ти що? Я про дітей взагалі не думала, навіть коли почала зустрічатись з Тарасом. 
 
–А коли дізналася? 
 
–От коли дізналась, зрозуміла що це моє найбільше бажання, дитина від коханого. А чого ти питаєш? Невже ти теж при надії? 
 
–Ні-ні. Просто коли я востаннє була в родині Деніса, Марго говорила про наших дітей. Я тоді подумала, що не впевнена чи хочу їх. 
 
–Це абсолютно нормально, він просто не твій чоловік. А як щодо Матвія?