Глава 33

       Минуло три роки, за цей час я стала типовою студенткою американського ВНЗ. Мене вже не відрізнити від інших студентів, я вмію чітко відстоювати свою думку, не боюсь говорити відкрито. А ще полюбила вечірки, хоч рідко їх відвідую. Займаюсь науковою роботою, навіть допомогла розробити протез разом з професором Сімонсом.

      Наші стосунки з Денісом вийшли на новий рівень, ми живемо разом. Вірніше підживаємо, я все ще тримаю місце за собою в гуртожитку, хоч він про це не знає. А от наша квартира знаходиться далеченько від кампуса і мені приходиться щоранку вставати на годину раніше і їхати на метро, якщо Денісу не зі мною по графіку.

   З наступного року він планує покинути викладацьку діяльність та спробувати пробиватись у велику політику. Впевнена, в нього все вийде, я не знаю другу таку ж підковану людину. Хоча часто відвідую з ним різні заходи, в якості «нареченої». Він не робив мені пропозицію, просто так убезпечив свою посаду в університеті.

А ще, я виступила на чемпіонаті з плавання між університетами та зайняла друге місце. Для мене це безсумнівна перемога, адже я почала займатись професійно, лише з першого курсу. А дівчина, що зайняла перше місце, займається цим з молодших класів.

        Зоряна повернулася додому і вже реалізовує свій план. Ресторан має відкритись вже цим літом. Тарас таки знайшов вихід і вони жили ці роки разом, в США. Диплом журналіста все ж таки став у пригоді. Знайшов журнал української спільноти у Вашингтоні й постукався до них, а вони на диво, відкрили.

    Костя приїздив у гості, вірніше був проїздом кілька разів. Возять Ентоні показати прабабусі, заодно заїжджали до мене. Підтримують зв'язок з українською ріднею, Толя все грозиться прилетіти, а Аня лише сміється з нього. Минулим літом померла Ліда, втонула у річці, а її супутника втік з місцями трагедії. Обидва випили та посеред ночі катались містом, тоді вирішили «охолонути». Чоловікові тільки штраф впаяли за водіння нетверезим, за іншими статтями виправдали. Депутат, ким він являвся, заявив ніби вона вирішила піти сама та втікла.

     Після цього, вони стали ближчими. Аня навіть батьків навідується. Правда тато вже не впізнає її, розум геть пропив. Як і квартиру, переписали її на якогось дядька, за ящик горілки. А що? Толі скоро вісімнадцять, так що неповнолітніх у квартирі не буде. А чолов'яга той пригрозив, щоб вони прописку змінювали. От тільки Аня в мене не дурна, вимагала гроші хоч би за це. Не собі, для Толі. Отак прийшлось заплатити п'ять тисяч доларів. Ціна трьошки, яку колись їхній дідусь отримав, за вислугу на роботі по пільговій ціні.

     Ще кілька разів прилітала Дженіфер, вона не вступила в омріяний університет. Але все ж таки стане екологом, бо навчається в університеті Пенсильванії, разом із Тревісом.

       Сьогодні ми приїхали до батьків Деніса. Вони теж стали моїми близькими людьми, сприймають мене як доньку. Наші візити сюди досить часті, бо ж хлопець знайомить мене з культурною частиною Нью-Йорка, таким чином я побувала в більшості музеїв та галерей цього міста.

     Вашингтон я теж встигла вивчити вздовж та поперек. Після другого курсу, вільного часу стає більше та й звикаєш до ритму життя. Я навіть підробіток у бібліотеці кампусу взяла.

       Та все ж любов до «Великого яблука» найбільша. Мабуть, жодна людина, що його побачить та відчує, не залишиться байдужою. В хорошому сенсі.

    Ми відвідали музей транспорту міста, що в Брукліні. Не розумію, чого всі так прагнуть переїхати до Манхеттену, мені й тут сподобалось. Єдине це затори, тут вони довші. А сам боро в усьому іншому привабливий, принаймні для мене.

–Зараз повечеряємо десь.– після цих слів, я зрозуміла що мій живіт видає страшні звуки, ніби в колодязь камінчики кидають.

    «Десь» виявилось рестораном американської кухні, прямо під Бруклінським мостом. Заброньований столик, на ім'я Деніса, знаходився прямо перед вікном. Дивовижний вид, на річку та яскраві вогні міста, зачаровує. Та й сам заклад справляє враження. Білі скатертини, на столиках свіжі букети троянд.

     Замовлення зробив хлопець. Він завжди так робить, мабуть, думає що знає мене краще. Хоча між морепродуктами та м'ясом, я оберу друге, а він скоріше візьме якихось гадів, типу молюсків. Але на диво в цей раз мені принесли качину грудку з вишневим соусом та червоне вино.

–Ми маємо одружитись.– від цієї заяви, я ледь не вдавилась шматочком, що якраз пережовувала. А от Деніс спокійнісінько різав свій стейк.

–В якому сенсі? Це ніби пропозиція?!– качечка досі стояла комом у горлі, ніби це її помста за життя.

–Не ніби. Я вирішив не купувати каблучку, щоб не промахнутись із розміром. – він повільно відпив вина.– Завтра поїдемо до магазину, вибереш яку захочеш. 
 
–Ти зовсім не розглядав варіант, що я можу відмовити тобі?

–Ні. Навіщо ми тоді разом?– з цим я згодна, стосунки мають приходити до логічної розв'язки.– Твоя віза закінчується в кінці липня?

–Причому тут моя віза?

–Потрібно подати заявку на одруження, тоді повернешся сюди в якості моєї нареченої. 

     Як у таких відкритих та щирих батьків, які досі щипають один одного за зад, може бути такий прагматичний син? Невже він робить пропозицію лише через візу? Мої очі наповнились сльозами.