Глава 32

      Вранці було ніяково чути від Зоряни, що я гучна. Сподіваюсь Деніса батьки нічого не чули, принаймні удали ніби все гаразд. Марго нагодувала нас налисниками з малиновим варенням.

    Я так залипала у вікно, що Деніс запропонував поїхати в Нью-Йорк. Довго вмовляти мене не прийшлось, хоча мене взагалі не вмовляли, одразу погодилась.

     Дорога до «Великого яблука тривала годину. Ми вирушили близько десятої тому великого потоку на хайвеї не було. А от на Манхеттені було вже важче, Деніс каже тут завжди так. Та мене мало хвилювали пробки, я як цуценя виглядала з вікна пасажирського сидіння, не змикаючи щелепу. Жодного разу не бачила такі величезні споруди, таке різнобарв'я реклами, яка не порушувала цілісність єдиного зовнішнього вигляду.

    В цьому місті ти не відчуваєш себе чужорідною, ніби ти абсолютно нормально вливаєшся в суцільну картину його життя. Шкода що воно надто велике для одного дня.

   Ми не піднялись на Емпаєр-Стейт білднінг, як робить це більшість туристів. Деніс пообіцяв пізніше щось інше, на заміну.

   За те відправились в Централ парк, хоча як виявилось, це назва лише частини парку. І обійти його весь, ми теж не могли, тепер я загорілась мрією відвідати зоопарк, який тут розташовувався.

       Пізніше ми пообідали в ресторанчику кубинської кухні, де я вперше в житті скуштувала смажені банани. І мені справді сподобалось.
Сюрпризом від хлопця був оглядовий майданчик Рокфеллер центру на заході сонця, з якого відкривалася найзахоплююча картина мого життя. Ми зробили багато фотографій за день, але звідси були самі особливі.

        Дуже шкода, що часу було так мало. Та я вдячна і за нього, не кожному випадає такий шанс. А ще Деніс пообіцяв, що це не остання наша поїздка.

      Коли ми повернулись до батьків, все вже було готове, навіть ніяково стало. Ми із Зоряною цілий день потинялись, а Марго стояла у плити.

      Ми присіли за стіл і подякували кожен за своє. Мені дійсно є за що бути вдячною, моє життя перевернулось з ніг до голови. Аби пів року тому, мені сказали, що я навчатимусь в Америці ще й безкоштовно. Я б покрутила пальцем у скроні, напевно.

     Запечений індик красувався в центрі столу. Серед страв також була картопля і мій улюблений «Грецький» салат. Дещо було зі звичних для мене страв, а деякі я бачила вперше.

–Більшість страв з ресторану, окрім індички та вареників.– від слів Марго мені стало легше. Хоча я впевнена, що на них пішло не мало часу.
 

   Вечеря пройшла чудесно, я відчувала себе частинкою родини. Давно я не була такою щасливою. 

    Ми повернулись і почалась рутина. Навчання, вечірні прогулянки, зустрічі в кафе. От тільки тепер ми з Денісом пара, хоча на публіці поблизу кампусів, він тримається стримано. Моє життя увійшло в колію і спокійно рухалось одним шляхом.

***
 

      На Різдво ми зняли будиночок на чотирьох. Тарас зробив сюрприз та прилетів до Зоряни. Дякуючи її братові, Назару, який допоміг зробити туристичну візу, врахувавши його в групу. Вони відправились на Різдво в Лас-Вегас, а хлопець до нас. Тепер шукає вихід, як залишитись або ж отримати нову візу.

       Наше святкове житло, яке знаходиться за двісті кілометрів від Вашингтона, змальоване ніби з листівки. Дерев'яний одноповерховий будиночок з комином у вітальні та ведмедячою шкірою перед ним.

      Деніс каже, що це для антуражу і в цьому районі ніхто не полює. Хочеться вірити йому, я проти вбивства тварин, заради втіхи. Можливо це лицемірство, адже м'ясо я полюбляю їсти, але ганятись по лісу за дикою твариною зі зброєю, для мене це дикість.

    Власник не прикрашав житло та розповів, що прикраси на горищі і якщо ми хочемо, можемо прикрасити. Так домівка наша на цілий тиждень, ми вирішили прикрасити.

–В мене не було ялинки з чотирьох років.– я сказала в голос те, про що думала, чіпляючи червону кулю на гілку. 

–Не може бути.– Зоряна ледь не випустила з рук «Лускунчика».– Чому? 

–Фінанси не дозволяли. Бабуся купувала гілочку і я прикрашала її.– я придивилася куди краще розмістити зелену кулю.– Коли мені було дев'ять, вона купила маленький саджанець, який вкопала на задньому подвір'ї, ми планували прикрашати дерево на вулиці. Та воно не прижилось і висохло за місяць до Нового року. Після того випадку, я попросила бабусю не купувати нічого. 


    Зоряну шокувала історія, вона із заможної родини. Ніколи не переймалася за останню мандаринку чи те, що коли всі в класі хизуються новеньким мобільним під подушкою, на Миколайчика, ти сидиш тишком нишком. Ні, звичайно бабуся старалася з усіх сил і я завжди знаходила там цукерки та теплі шкарпетки. Бувши старшою, сама почала підробляти та купувати їй подаруночки.

–Знаєш, я завжди любила свята, сімейні збори. Ніколи не думала, що в когось може бути інакше.– дівчина притягнула мене в обійми. 

–Ти й не мусила. Життя всяке буває, я не скаржусь! Є діти-сироти, при живих батьках, а в мене була найрідніша душа. 

–Ох Ві, в тебе ще буде рідна душа, обіцяю.

   В цей момент мені згадався сіроокий, не мій хлопець, а той що за океаном. Що він зараз робить? Чим переймається? Чи забуду колись його? 
Я подумки звернулась до мами, як робила це в дитинстві: