Глава 28

   Вас в дитинстві запитували «аби ти міг перетворитись на кого завгодно, хто б це був»? Я завжди відповідала «пташка», ось ця невагомість польоту, вона захоплює, навіть коли ти просто дивишся, як хтось це робить.

      От нарешті, мій перший політ. Таке дивне почуття: страх в перемішку з радістю та захопленням. Люди, ніби рій бджіл, тиняються зі сторони в сторону. Зоряна тримається впевнено, на двох у нас три валізи та два рюкзаки. Дівчина держить мене за руку і тягне до потрібного терміналу. За нами біжить Тарас з нашим багажем, єдиний хто проводжає. Матвій так і не об'явився.

           З Анею ми попрощались зі сльозами на очах та жодна з нас не зробила перший крок. Від цього котики точили свої нігті об моє нутро. Та емоції змінились з моментом, коли я побачила літак, що вирушав у свій рейс. В цей момент я чітко усвідомила — шляху назад немає.

          Час прощатися, далі Тараса з нами не пустять та й багаж ми вже здали. Закохані прощаються, даруючи поцілунки, кожен ніби останній. Я розумію їхні почуття, шкода мені не дістався прощальний поцілунок. Хоч би й назавжди. Можливо, колись я дізнаюсь причину його вчинку.

        Зоряна стримувала сльози, аж до самого зльоту. Як тільки сталевий птах відірвався від землі, вона розридалася на моєму плечі. Стрес та перевтома далися в знаки, тому після десяти хвилин істерики, дівчина вже міцно спала. Я ж насолоджувалась відчуттям польоту.

–Що це з Вашою подругою?– спитав мене хлопець, який сидів поруч із подругою. 

–Розлука з хлопцем.

     Він посміхнувся і на його щоках з'явились ямочки. Я подивилась йому вище та побачила, що колір його очей сірий. Навіть не так, він був ідентичним, до кольору очей Матвія: сірим із вкрапленням чорних цяток. По шкірі пройшовся мороз. Дивне відчуття, я так рідко зустрічала людей з таким забарвленням райдужки, а тепер вже двоє за короткий період.

–Що ж, знайоммося, поки Ви не зробили наскрізну дірку в моїй потилиці.– він простяг мені руку, яку я швидко потисла.– Деніс. 

–Вибачте,– почервоніла я.– Просто Ваш колір очей, нагадав мені одну людину. Весна. 

–Перепрошую?!– він розгубився, в тім, як і я. Не очікувала, що випалю своє справжнє ім'я, а не чергове «Вася». Це так Зо на мене діє, тепер груба чоловіча форма, дратує ще більше.

–Моє ім'я, Весна.

–Дуже цікаве і справді личить Вам. 
 

        В його голосі не було глузливості, як було раніше, коли люди чули як мене звати. Можливо тому, що то були діти та підлітки, яких хлібом не годуй, дай познущатись з когось. Цей молодий чоловік, на вигляд років двадцяти п'яти, розглядав мене не менше ніж я його. Темний чуб, спадає на очі, з ріденькими віями. Зовсім протилежними до Матвієвих. Він взагалі схожий із ним, лише кольором райдужної оболонки. Більш круглі вилиці, носик задертий до гори, губи тоненькі та широкі. В плечах він теж вужчий та й м'язової частки явно менше. Але чому я їх порівнюю?

–Кінцева зупинка Франкфурт? 

–Ні, ми летимо в Америку. Я навчатимусь в університеті імені Джорджа Вашингтона. 

–Який збіг, я теж там вчусь та викладаю. 

–Хіба так можна? 

–О так це й працює. Я докторант на кафедрі політології, по нашій системі кандидат політичних наук. Проводжу семінари бакалаврату. Ти, до речі, не на цій спеціалізації? 

–Ні, системна інженерія. 

–Хм, ніколи б не подумав. Радше архітектура або дизайн. Вражаєш!

         На цій хвилі ми перейшли на «Ти» і проговорили більш як дві години. Деніс розповів, що в штатах живе вже понад п'ятнадцять років, емігрував разом з батьками. Жив та навчався в Каліфорнії, поки не вступив до Вашингтонського університету. В Україну літав провідати старшу сестру, яка відмовилась переїжджати з ними та лишилася жити з бабусею. Хлопець не розуміє її вчинку, вважає, що там вона б мала краще майбутнє. Хоча з його слів, вона має власний стоматологічний кабінет, давно живе окремо.

          За розмовами сплинув час і ми приземлились в аеропорту Франкфурта. Між рейсами в нас майже три години, тому ми неспішно пішли шукати щось їстівне. Обирали між Старбаксом та МакКафе та якимось кафе з німецькою кухнею. Я схилила подругу до останнього варіанту, сказавши, що потрібно вшанувати місцеву кухню. Тому ми замовили картопляні оладки, схожі на наші деруни та декілька різних сосисок. Випити взяли дивний коктейль під назвою «Кіба», вишневого та бананового соку. На смак досить непогано, хоча я спочатку віднеслась скептично.

   При посадці, я не помітила свого нового знайомого, про якого вже розповіла Зоряні. Вона його не бачила, хоча сиділа якраз між нами. При посадці він вийшов раніше, ніж вона прокинулась і от зараз його немає. Починає здаватись, ніби я його вигадала. Кручусь в кріслі, намагаючись розгледіти в кожній чорнявій макітрі, Деніса. Та він ніби крізь землю провалився.

    В аеропорту імені Даллеса, куди ми приземлились, я досі виглядала таємничого знайомого, результат той самий. Проте у мене не було часу, розглядати пасажирів, адже я мала пройти ще один митний контроль. Як це не звучало смішно, але мене все ще можуть не впустити в країну. Зоряна розповідала, що коли летіла вперше, чоловіка який був за нею в черзі, не впустили та посадили на літак.

       Та мої хвилювання були марні, темношкіра жінка на контролі, швидко перевірила всі мої документи та пропустила з фразою: