Глава 26

     В перший день ми купили продуктів та відправились на квартиру. Нею виявилася простора двушка за п'ять хвилин від метро. В середині старий ремонт, але все чисто та охайно. Зоряна одразу стала до кулінарії, а я вичитувала правила подачі на візу. Повечерявши, я відправилась до своєї кімнати.

      Подача документів виявилась не такою простою, як я думала. Навіть зі знаннями Зоряни, а їх не так багато, бо цим питанням займались її батьки. Тому я зателефонувала по номеру, залишеному в листі. Мені відповів приємний чоловічий голос, який дав адресу куди я маю приїхати.

      За другий день, ми з консультантом, все зробили, зокрема заплатили касовий збір та записались на співбесіду. В мене було вікно в цілу добу, тому ми в трьох рушили пізнавати місто.

      Для мене це не перші відвідини столиці, коли мені було три, батьки брали мене у відрядження. Та я нічогісінько не пам'ятаю, тому для мене все вперше. Велич споруд старого міста, шикарні фонтани, люди від яких пашить дороговизною. Окрім пам'яток культури, ми відправились до планетарію. Тут розміщено сферичний кінотеатр, де ми переглядали короткометражку про космос.

   Я не очікувала такого темпу життя, звісно, я розуміла що це мегаполіс. Та я не встигаю отямитись, а вже вечір. Мені потрібно звикати, адже я змінюю своє життя на чотири роки.

    Вранці я збираюсь на співбесіду з повним пакетом документів. Вже тричі перевдягнулась, для мене це справжня проблема. Тому Зоряна бере все у свої руки, коли я дивлюсь в дзеркало, то не впізнаю себе. На мене дивитись симпатична рудоволоса дівчина, з охайними локонами, защепленими з обох сторін. У світлій сукні з маленькими квіточками, легким макіяжем.

–Зо, не можу повірити, що це я!

–Хах, в мене багато прихованих талантів. Не вийде з рестораном, піду у візаж.

     Дівчина дає останні настанови на співбесіду і вони, разом з Тарасом, проводжають мене до консульства і залишаються чекати, з моїми речима. Туди не можна проносити навіть телефон, тому речі лишаються у друзів.
 

–Доброго дня, міс Нестеренко.– звертається чоловік, років сорока. Мені здалось, він досить дружній, хоч не сильно цього виявляє.

–Доброго дня.– я злегка посміхаюсь, вчора консультант провела бесіду зі мною, як правильно поводитись і говорити з консулом.

–Яка мета поїздки до США? 

–Навчання в університеті імені Джорджа Вашингтона, хочу вивчати системну інженерію. 

–Що Вас привело до такого бажання? 

–Мої батьки були інженерами, взагалі мостовиками та мені хочеться в більш сучасний напрямок цієї сфери, а освіта в США, якраз про сучасність. 

–Плануєте залишатись в Америці, після завершення навчання?– він підозріло на мене поглянув. 

–Ні, не планую.– і хоч я напевне не знаю та говорити цього не можна.– В своїй країні я буду потрібним працівником, окрім того, тут я маю свій дім залишений покійною бабусею. 

       Він поставив кілька запитань про мою програму і попросив пред'явити документи. Декілька хвилин розглядає, а мені здається ніби цілу вічність і цей час, грузну в якомусь болоті. Я знаю, що є вірогідність відмови, навіть бувши зарахованим до престижного університету. Та коли мої нерви натягаються до максимуму, чоловік простягає папірець на якому написано «Ваша віза схвалена!».

      Чи варто казати яку бурю емоцій я відчуваю в цей момент? Та стримую себе, все ж таки я у консульстві. Але коли на вулиці бачу друзів, просто вибухаю від емоцій і кричу так, що на мене обертаються перехожі.

  Наступним кроком являється дзвінок до консультанта, ми вже обговорили дату польоту тому мені залишилось лише сповістити про отримання заповітного листа.

     Ми збираємо речі та рушаємо на автобус додому. От і все, тепер на чотири роки я резидент іншої країни. Зал шилось всім розповісти, хоча не лише це. Попереду важка розмова, Аня навіть не телефонувала ці дні, Матвій теж припинив писати в той самий день.

     Підходячи до дверей дому в мені прокидається тривожний стан. І не дарма, коли я бачу розлючений погляд Ані, стає зрозуміло, що вона знає.

 –Ти спала з моїм хлопцем?– замість привіту, говорить Аня.

–Він не твій хлопець, чи ти так забрехалася, що сама в це повірила?– я не очікувала, що так грубо відповім їй, моїй близькій людині та її нападки на мене.

–Але ж ти не знала, що ми не зустрічаємось, коли проводила з ним вечори. Отже, ти все робила за моєю спиною!– продовжувала напирати. 

–Що робила? Спілкувалася? Грала в баскетбол? Це незаконно стосовно кого? Ми просто спілкувались! 

–Ти знала як він мені подобається!– дівчина перейшла на крик.

–А ти не знала, як подобається мені, тому вирішила брехати. І що це дало?

–Якби ти не лізла, у нас все б вийшло, я перша його помітила!

–Що вийшло? І ні, не перша! Це я його тоді в клубі образила, а ще раніше він приходив до мене в пекарню і фліртував.
 

   Здається для неї це був ляпас, бо сльози градом потекли з її очей.

–Я думала в тебе є хлопець, він же ідеальний для тебе. А мені так подобається Матвій.– вона ридала, скрутившись калачиком.