Глава 25

     Прокидаюсь у чужій квартирі, намагаючись зібрати пазлики свідомості, відновити картинку вчорашнього. Ми були разом, там в машині. Поки нас бачили мільярди зірок, яких випасав місяць. Були й тут, у його знімній квартирі.

        Що я накоїла? Те чого хотіла. Та чи правильно це? В Ані, мабуть, були підстави брехати мені. Або ж це він набрехав, а я повірила і переспала з її хлопцем. Це все на тверезу голову, що ж я витворяю п'яна?

     Тихенько збираюсь і йду з квартири, мені потрібно подумати. На годиннику одинадцята, Аня має бути на роботі, тому впевнено викликаю таксі та їду додому. Там мене зустрічає Толя.

–З Днем Народження! 

–Так, дякую.– я розгубилась, не очікувала його побачити. 

–Ти вже почала святкування? 

–Друг приїжджав привітати. 

–Бачив я твого друга.– серце сідає в п'яти.– Нарешті сплила правда. Я казав Ані, що брехати не гарно, тим паче тобі.

     Закладає вуха, голова паморочиться. То це правда, він не збрехав. Аня мене дурила, проводивши час невідомо де, розповідала як була з ним, підштовхувала мене до Дмитра. Навіщо все це?

Дзвінок на телефон.

–З Днем Народження!– веселий голос Зоряни змушує трохи відволіктись.– Ти вже дивилась результат? 

–Дякую. Ще ні. 

–Зараз же заходь і передзвони мені.

Вона поклала трубку, а я заглянула в електронку. Пусто, вірніше кілька спам повідомлень від магазинів.

–Жодного повідомлення.– спокійно сповіщаю подрузі.– Очікувано. 

–Не вішай носа, це не відмова! 

–Поки, що. 

–Чекаю тебе в «Марселі» через пів години.

    Я вже хотіла відмовитись, коли почула сповіщення, поглянувши на екран, побачила смс від Матвія із запитанням де я. Тому попрощавшись з Зо, я рушила збиратись. Одягаю білу сукню і босоніжки на танкетці. Трохи підфарбовую вії та наношу прозорий блиск на губи, він ніби з ефектом збільшення та , як на мене, просто приємно припікає.

        Весь цей час на телефон приходять смс, бо на дзвінки я не відповідаю, втім як і на них. Я хочу спершу поговорити з Анею, все вияснити.

         Таксі, ресторан «Марсель» будь ласка. До нього йти тридцять хвилин, а я вже витратила п'ятнадцять на збори. Новий заклад нашого міста, з дорогих, тому я тут ще не бувала. В середині панує білосніжний колір в поєднанні з темним деревом. Мене зустрічає дівчинка на вході, здається їх звуть «хостес». Вона проводжає мене до столика, де несподівано для мене, окрім Зоряни, уся морська компанія. За виключенням Дмитра.

–З Днем Народження!– хором вигукують друзі.

       Я не можу стримати сліз, не очікувала когось з них побачити. Хоч я продовжую інколи спілкуватись з ними. Та все ж, це був сюрприз. Мене саджають посередині, між дівчатами. Я на годину забуваю абсолютно про все, слухаю розповідь Назара, про подорож в Румунію. Розповідаю як пройшла співбесіди, тепер я можу все розповідати. Адже сьогодні вирішальний день.

   Ми весело провели час, друзі роз'їхались залишивши нас з Зоряною. Вона взяла мене під руку та повела крізь якийсь кабінет, до тераси. Виявляється цей ресторан відкрив її хрещений, тому ми вільно пересуваємось по ньому.

        З балкона п'ятого поверху, добре видно місто, на столику стоять два шматки торту та біле вино. Я ніколи не їла такої смакоти, бісквіт з білим кремом, прошарком манго та ще одним з дині.

–Переглянь електронку. 

–Я не впевнена, що готова. 

–Не нервуй, я з тобою.

   Знімаю блокування, бачу велику кількість непрочитаних сповіщень від сіроокого. Пропускаю, заповітна іконка «електронна пошта». Секунду завантажується і я бачу два листи, обидва з університету. Моє обличчя змінюється в кольорі, Зо заспокоює поруч і каже, щоб я відкривала як пластир.

      Лист з Ново Орлеанського перший, тому його і відкриваю. Перше розчарування, відмова. Я вже розумію, що відкривати другий не хочу. Я попрощалася зі своєю мрією, яка зародилась так швидко, так швидко померла і моя надія.

–В тебе є ще олин лист з університету. 

–Так і щойно прийшов від Education USA. 

–Тоді відкривай його.

«Шановно Нестеренко Весна, 
Раді повідомити, що ви потрапили до десятки абітурієнтів, яким наша програма покриває усі витрати...»

        Далі читати не могла, бо на очах була пелена зі сліз.Зоряна вихопила телефон із рук і почала читати в голос. Я погано розрізняла, що вона каже. Не усвідомлювала, це виходить я навчатимусь у Вашингтонському університеті? На нього я ставила найменше всього, адже він дорогий. Та саме через це, на одне місце всього три людини. Тоді як в інших від п'яти та більше.

–Нам треба до столиці, тебе чекає візовий центр.

     Ця новина тріщала в моїй голові. Я хочу їхати прямо зараз. Адже й часу в мене не багато, через п'ять тижнів почнеться навчання, а я не маю візи.

–Вась, то твоє справжнє ім'я Весна? 

–Так.– я почервоніла. 

–Круто! 

–Не бачу нічого крутого, з мене все диття знущаються. Мало того, що руда, так ще й дурнувате ім'я. 

–Це через твоє сприйняття. От якби ти  вважала його класним, інші так само. 

–Зо, тобі варто було йти вчитись на психолога.