Глава 24

     Сьогоднішній день мав бути вихідний та вчора дзвонив Юра, попросив попрацювати ще й понеділок. Тепер маю чотири вихідних. А так, ще зранку прийшло дві відмови від університетів. Перестала сподіватись на цю можливість, вирішила активно шукати чим зайнятись вдома.

     А ще цілий день переписувалась з Матвієм, він присилав мені фото зі столиці, зі своєю бабусею та татом. Він дуже схожий на нього, тільки значно вищий, а от колір та розріз очей той самий. Обіцяє завтра приїхати пошвидше, а я все думаю над його словами про сюрприз. Що це може бути? Він не здається, каже, що це все змінить.

      Перед завершенням зміни, на автоматі заходжу в електронку. Лист. Від університету імені Джорджа Вашингтона. Руки тремтять, я розумію, що це чергова відмова та хочеться сподіватись на краще. І Всесвіт чує моє прохання, вони запрошують на онлайн співбесіду, яка відбудеться через півтори години.

       Я не можу отямитись від несподіваного шоку, не очікувала співбесіду з ними, адже отримала відмови від менш рейтингових університетів. Тому набираю повідомлення Дженіфер, на яке вона швидко відповідає:
 

«Привіт, люба! Це абсолютно нормально, в них можливо різні критерії відбору. Не хвилюйся, в тебе все вийде. Я в тебе вірю та тримаю кулачики, успіхів!»

      Її слова добре підтримують, але поза тим, пишу Зоряні. Вона теж швидко відгукується. На жаль, вони з Тарасом за містом і будуть лише завтра. Вона теж бажає удачі та каже, щоб я не хвилювалась. Легко сказати, а от як себе насправді заспокоїти?

  Роблю м'ятний чай і з'їдаю тістечко, в кондитерській нікого. Оля балакає по телефону, не помічаючи мою тривогу. Та це й на краще, я не збираюсь нічого говорити. Розправившись із «заспокійливим», я йду переодягатись. Прощаюсь з напарницею та швидко на вихід. Не поспішаю додому, в мене є ще час. Та я зможу навіть на вулиці говорити, знайти тиху місцину. Мені чомусь шалено схотілось попрощатись з рідним містом. Мабуть, накручую себе або серце підказує, що скоро буде далеко від рідного.

       Цими вуличками, я ходила ще з батьками. В тому магазинчику, бабуся купувала мені речі в перший клас. Трохи пройтись до фонтану, там колись було кафе, де пройшло перше побачення з Пашею. А от і ресторан «Замок»...Дмитро здається зник з мого життя. Шкода, що ми розійшлись от так.

   Що ж вистачить ностальгії, варто все ж йти додому. Там на мене чекала Аня, схвильована завтрашнім днем.

–Як його проведемо?– застрибала навколо мене подруга.– Може підемо в Луна-парк? Я торт замовила, ввечері можна почаювати. А Дмитро прийде?
 

     У нас не було часу поспілкуватись удвох, або ж я уникала її. Підсвідома, щоб не розповісти, яка я закохана в Матвія. Дурепа.

–Вибач, я втомилась сьогодні. Давай завтра вирішимо.

      Не дочекавшись відповіді, закриваюсь в кімнаті. Ноутбук лишився на кухні, тому я вирішила говорити з телефона.

       Рівно о шостій, мені на скайп приходить запит на спілкування. Я приймаю, на екрані висвічується сині віконечко, а тоді з'являється відео співрозмовника. Вірніше трьох співрозмовників. Ректор, психолог та професор школи інженерії та прикладних наук. Останній виявився земляком, дядечко з сивою головою та глибокими зморшками. Говорили в основному психолог та він, ректор лише представився на початку розмови. Якщо чесно, мені було ніяково. Вони пильно розглядали мене, ставили багато запитань. Звичайно, я розумію, що я один з багатьох кандидатів. Але все одно почувалась не добре.

    Після завершення інтерв'ю, я так розхвилювалась. Заспокоїв мене лише холодний душ. Повечерявши всі разом, я відправилась до кімнати. Дивитись разом фільм зовсім не хотілось, тому я увімкнула музику і задрімала.

Мене розбудило смс о дванадцятій десять:
 

«Не спиш?»

«Взагалі то спала, але вже прокинулась»

«От і добре, значить чекаю тебе на вулиці»

      В цей момент я остаточно прокинулась. В сенсі на вулиці? Він же наче в столиці мав бути?! Подивилась в дзеркало, який кошмар. На щоці залишився слід від проводу навушників, волосся ніби качине гніздо. Розчісуюсь, намагаючись прикрити вм'ятини на обличчі.

«Давай швидше».

      На цій смс я виходжу з дому, в теплому білому батніку поверх довгого сарафана та в кросівках. Точнісінько таких, як в Матвія. А він стоїть при параді, в темних шортах та футболці-поло. Сяє посмішкою, а в руках букет з соняхів, такий величезний і яскравий.

–З Днем Народження!– цілує мене у щоку. 
 
–Дякую, я думала що ти в столиці.– приймаю квіти до рук. 
 
–Так і було, але я взяв татову машину і приїхав. Йому вона найближчий рік не потрібна, тому от.– він вказав рукою на припаркований синій Volkswagen.– Ходімо, покатаємось.

    Він відчинив мені дверцята авто та допоміг присісти. Я тримала букет в руках і тремтіла. Ну не роблять такі сюрпризи для подруг. Але як же Аня?

–Тобі холодно?– моє тіло зрадницьки усе видає.– Я зараз увімкну обігрівач сидіння.

       Ми рушили в повній тиші, я дивилася на дорогу. Боячись зізнатись собі, яка я щаслива. Сіроокий кидав на мене погляд і посміхався. Ми виїхали за межі міста.

–Куди ти мене везеш? 
 
–Боїшся? Не хвилюйся, тобі сподобається!