Глава 22

–Що ти тут робиш? 
 
–На чай зайшов. Ти проти?  
 
–Ні, просто...
 
–Вибач що так пізно, я просто поруч з друзями гуляв.

      Я стояла ошелешена, а сіроокий посміхався на всі тридцять два, поки Аня стояла спиною заварюючи три чашки чаю. До мене врешті дійшло, що я стою прикрита одним лише рушником. Мовчки побігла до своєї кімнати та здається грюкнула дверима. Пару секунд віддихавшись і усвідомивши ситуацію, я дістала свої домашні речі. Спочатку хотіла одягти щось гарненьке, а тоді нагадала собі, що ми просто друзі. Ага, друзі які приховують спілкування від його дівчини.

       Одягнувши синю футболку з овечкою та піжамні шорти, нарешті вийшла на кухню. Волосся вологе, тому я зібрала його в гульку на самій верхівці. Така собі вишенька на торті «домашньої Васі». Цей момент похитнув мою нещодавно зародившусь самовпевненість.
 

–Вась, я розігріла запіканку, сідай їсти.

  Аня хотіла показати себе господинькою і метушилася над столом виставляючи їжу на стіл. Я присіла навпроти Матвія і не переривала зоровий контакт. Мовчала. Нарешті все було розставлено по місцях і подруга сіла за стільчик.
 

–Смачного.– вона ж і заговорила першою. 
 
–Дякую, я після баскетболу такий голодний.– він кинув погляд на свою дівчину, але швидко перевів його на мене. 
 
–Матвій грає за збірну університету.– щебетала не своїм голосом Аня.

   Звичайно, я це вже знала, ми сьогодні це обговорювали. Які й те, чому він обрав професію юриста. Які має подальші плани. Мені схотілось дізнатись, хто з нас більше знає про хлопця. Схотілось аби це була саме я. А тоді я зрозуміла яка це дурість. Я вчиняю не гарно відносно моєї подруги.

     Стараючись не звертати на погляд сіроокого і розмову Ані, я доїла свою вечерю, помила тарілку і поставила на місце. Пити чай з ними, мені зовсім не хотілось, тому я взяла свою чашку та декілька печинюшок і сказавши «добраніч» пішла до своєї кімнати. Там я ввімкнула перший ліпший фільм в навушниках і так заснула під нього.

    Ранком в будинку панувала тиша. Я швидко одягнулась у звичне для себе: джинсовий комбінезон і білу футболку. Почистивши зуби, не снідавши, капітулювала з власної домівки. Матвій міг залишитись ночувати з Анею. Першою думкою було заборонити хлопців вдома, а потім подумала яка це маячня. Але все ж перетинатися з сонними голубками не хотілось.

   Сьогодні маю декілька процедур в салоні, де я роблю нігті. Будуть покривати моє личко та зону декольте масочками й робити масаж. Таким чином, я вирішила подякувати йому, що у свої двадцять один, я виглядаю на шістнадцять.

    В мене ще півтори години до процедури, а живіт подає сигнали порятунку. Не стану знущатись зі своїм тілом, он те кафе виглядає пристойно. І справді, схоже, що воно нещодавно відкрилось. Білі шкіряні диванчики виглядають ідеально, привітний персонал. Меню теж не відстає, рясніє новими для мене назвами: Крок Мадам з беконом, Хумус з в'яленими томатами, Американський сніданок. А от його й оберу, якийсь тонкий натяк на долю.

   Страва виявилась напрочуд звичайною, хоч і з гарною подачею. Омлет, два скибочки підсмаженого в тостері хлібу, сосиска та трохи бекону. Збоку три панкейки до яких в блюдечку подали мед. Окрім того, в них дуже смачна кава, яка теж входила в сніданок, разом зі склянкою апельсинового соку. Це цікава концепція, ціна звичайно вища від тих закладів де я буваю, але інколи можна себе побалувати.

    Поки я з ентузіазмом наминала їжу, мій телефон заграв піснею «Кораблі» гурту The HARDKISS. На екрані висвітилось ім'я яке викликає в мені такий шквал суперечливих емоцій. Хоче поснідати зі своєю дівчиною та подругою? Е ні, я відмовляюсь від особистої каторги. Скидаю дзвінок, але він повторюється. За третім разом приходить вже смс:

«Доброго ранку, де ти?»

Руки чесались відповісти щось типу «головне де твоя дівчина», але до чого ці безглузді ревнощі? Ми ж вияснили, що будемо друзями. Тому відповіла:

«В кафе, з подругою».

«Я підійду коли звільнишся». 
 
Та що ж таке, Аня сьогодні вихідна, невже немає чим зайнятись удвох чому, ти мені пишеш? 
 
«Я сьогодні цілий день зайнята». 

«Щось травилось?»

Трапилось, ти в моєму житті, але відпоідаю звичайно інакше:

«З чого ти взяв? Я просто зайнята, маю купу справ». 
 
«Добре, тоді я проведу тебе після роботи».

Треба щось швидко придумати, не хочу знову вечеряти втрьох, це дико і неправильно. 

«Я зустрічаюсь з друзями після роботи, тому вибач, якось в інший день».

   Відповіді не прийшло, тому я з полегшенням видихнула. Вирішила відволіктись і заглянути в електронку. Мені кілька листів, ця адреса знайома – Дженніфер. А ось ці дві ні. В один момент я перестала дихати і може б не відновила цей процес аби не стурбована офіціантка, яка спитала чи все зі мною гаразд. А чи гаразд? Обидва листи з університетів, тих самих куди я подавалась на безкоштовне навчання. А я з цим сірооким навіть забула перевірити статус заявки.

   Відкриваю перший і все ще боюсь читати та не марно, це лист-відмова від Делаверського університету. «Дякую що обрали наш університет, нам щиро шкода...» ага, звичайно їм шкода. Другий відкривати ще страшніше, адже якщо це відмова то два з п'яти. Але на щастя, мене запрошують на онлайн зустріч з проректором університету Нового Орлеану, саме того куди планує поступати Джей. Я маю відповісти та узгодити час зустрічі, адже в нас різні часові пояси. Різниця в часі вісім годин, отже я можу домовитись на дев'яту вечора, вірніше на їхню першу дня.