Сьогодні знову обрала сукню, нехай вже більш спортивного крою та з білими кросівками «Nike». Але ж для мене це непритаманно. Аня думає, що я така щаслива через здійснення мрії. Можливо, хоча не думаю що це основна, скоріше один з факторів.
Прийшовшиши на роботу завчасно, гримза подякувала мені, за хорошу роботу вчора і попросила працювати так й надалі. Від неї таких слів зазвичай не дочекаєшся, тому я була трохи в ступорі. Але наступним мене шокувало смс від Матвія:
«Після твоєї роботи, йдемо грати в баскетбол»
«Я на курсах до пів на восьму»
«Тоді чекатиму тебе опісля. Майданчик недалеко від центального парку, поруч магазин «Сад».»
Він не питав, стверджував. Не хотів чути відмови, знав що я погоджусь. Колись мене б це роздратувало, я б скоріш за все не відповіла і не прийшла. Але тепер, я хочу проводити з ним час. А що саме дивне, мені навіть трохи подобається така його манера. Не відповіла, нехай трохи помучиться в здогадках. Я ще не повністю обм'якла.
Рухаючись до розмовного клубу, я розмірковувала над тим, як почати розмову з Дмитром. Що і як правильно сказати, навіть хотіла повернути кошти за поїздку на море. Я вже знала напевне, що дурити голову собі і йому, неправильно. Але його не виявилось на роботі. Знову. І це досить дивно, адже за розкладом, що висів при вході, його урок був за пів години до мого. Невже він мене уникає?
Урок пройшов на одному диханні. Як завжди весело, легко і пізнавально. Юля похвалила мене за те, що я досі веду бесіди з іноземною подругою. Окрім мене ще Олеся веде спілкування, тільки вона зашарілась і не стала розповідати, якого характеру ті листи. Я теж не поглиблювалась у розповідь, історію про університет упустила.
Я вже стояла перед майданчиком, коли усвідомила, що я в сукні. Хотіла розвернутись і піти, написавши смс, що в мене не виходить. Та мене помітив Матвій, який якраз прощався з друзями. Вони якось неоднозначно кинули на мене свої погляди та посміхались, я ніяково помахала рукою.
–Будемо грати вдвох, хлопцям треба було вже йти.– показав на своїх товаришів, які вже віддалялися в сторону зупинки інколи озираючись і посміхаючись.
–Я не можу грати, я в сукні.– тоді додала.– А ще не вмію.
Хлопець чарівно посміхнувся і потягнув мене за руку, ближче до кільця. Поставив обличчям до нього і віддав м'яч. Сам став позаду мене, огорнувши руками, теж схопився за нього. Коліном натис на моє і змусив трохи присісти.
–Я взяв маленький, щоб тобі було зручніше. – напівпошепки говорив мені у вухо.– За сукню не переживай, далеко не втече.
–Я не знала, що вони бувають різні, думала баскетбольний та й усе.– проігнорувала коментар про сукню.
–Звичайно різні. Є чотири розміри: сьомий, шостий, п'ятий і третій. Ось таким грають у школах.
–Третім?– запитала з цікавістю.
Спиною я відчула як з його грудей вирвався смішок. Моє тіло напружилось від такої близькості, а серце швидко калатало.
–Ні, це п'ятий. Третій для малюків, хоча якби в мене такий був, я б прихопив для тебе.
Я зовсім зашарілася. А ця близькість змушувала мої долоні пітніти.
–Почнемо навчання.– він знову штовхнув мою праву ногу, що вона виступила трохи перед.– А тепер трохи зігни в колінах. Молодець! Правою рукою тримаєш м'яч, а лівою притримуєш.
Він показав як маю тримати м'яч і нарешті відійшов, ставши збоку. Пояснив наочно, як маю пружинитись і виносити м'яч. За кілька хвилин, перепитавши чи розумію, що маю робити, він дав дозвіл кидати. Звичайно ж я не попала в кошик, але була зовсім поруч, від чого дуже зраділа. Хоча що там, я зраділа, що не покалічила нікого.
–Ти прямо Лєброн Джеймс.– сіроокий почав кепкувати.
–Гей, я взагалі то, вперше граю!– обурилась.
Він підошов і обійняв мене, цілуючи в маківку. Я відчувала себе маленькою дівчинкою, хоча по суті, так і було. Він вищий за мене більш ніж на голову, ширший в плечах удвічі. Воно й не дивно чого він займається баскетболом. Чи то через зайняття він такий.
–Насправді в тебе все добре вийшло, але сконцентруйся на тому, куди ти його кидаєш, прицілься.
Він казав це, вже відпустивши мене і підбираючи м'яч, кинув його в мене. Я швидко зреагувала та спіймала його.
–От бачиш, ти молодець!
Ми ще трохи пограли з ним, якщо мої спроби так можна назвати, хоча я нарешті закинула до кошика. Так що враховується. Вже зовсім стемніло коли він спитав:
–Ти не замерзла?
–Ні, але втомилась.
–Тоді ходімо.
Він все ж накинув свою кофту на мене, яка по довжині була довшою за сукню і застібнув змійку. Ми рушили в сторону мого дому, посутньо придбавши в магазинчику воду. Я страшенно хотіла їсти, але не стала нічого говорити. Вчора після роботи, я встигла приготувати м'ясну запіканку, вона мала б лишитись.
Він провів мене додому і вже ніби звично поцілував у щоку, тільки на цей раз я втікла перша, віддавши його одяг.
#10295 в Любовні романи
#4017 в Сучасний любовний роман
#2529 в Молодіжна проза
Відредаговано: 04.01.2021